У школі мене без кінця відправляли на якісь олімпіади. Одного разу потягнули й на олімпіаду з хімії. Я сприйняв це як зачарований комплімент моїм інтелектуальним здібностям. Як тільки про це дізналася мама, хімік з багаторічним стажем і стародавнім прізвищем Мельник, до речі, ще з тих, шляхетських, як до тата не зустріла, повела себе якось зовсім не шляхетно. Зазвичай сміх у неї мерехтів, мов весняне сонце над Дніпром, а тут вона розлила чай і зареготала, як би сміялась стара прабабця на весняних святках.
Це був єдиний раз, коли я бачив маму сміючоюся до сліз. Той сміх завис у мені, наче в трамваї, коли двері зачиняються перед самим носом. Потім мене повезли на районну олімпіаду з фізики, потім ще і ще. Я почав підозрювати, що шкільна адміністрація просто так регулярно депортує мене з уроків, даючи можливість іншим дітям хоч трохи порозумнішати.
На біологічну олімпіаду мене вже конвоювали не сам. В товариші навязали Толика Ткаченка. Він теж був «спеціаліст» по біології умів відрізнити зайця від їжака на сто кроків. Почувши, що ми будемо представляти школу, вчителька біології пані Світлана ледь не оголосила голодування. “Та вони ж цілий день у школі не будуть!” очевидно, переконала її директорка.
Отже, нас із Толиком втовкли в величезну аудиторію разом із шістдесятьма ще незнайомими «біологами». Видали по одному велетенському листу з розворотом.
Саме в цю мить за кафедрою виступала натхненна жінка в марганцево-блакитній брошці розміром з пельмень. Її голос гудів, ніби трамвай на розвороті. Суть проміжку між словами: ми не випадково тут, у нас попереду величезне життя. Якщо нині шуміти й списувати все життя вантажити вагони на Львівщині. Хоча, знову ж таки, справа почесна, каже, нічого не маю проти.
Я озирався і ледь торкнувся плеча дівчини зліва. Вона почервоніла і опустила мальовані вії. Тут усі почали так стрімко писати в своїх листах, мов запеклі виборці урни.
Це дуже занепокоїло Толика:
А що тут, власне, треба робити?
Він, навіть зараз, був далекий від думки, що йому треба писати. Думав, що ми приїхали на лимонад. Роздивившись бланк, я здогадався, що у порожніх місцях мають бути відповіді. І промовив про це біологу Толику. Жінка з брошкою легенько попросила зберігати спокій.
А де глянути відповіді? питає мене Толик.
Жінка з лункою брошкою поцікавилась невзначай, з якої ми школи такі ентузіасти науки. Дітей, хто вже буває у відділку поліції, голими руками не візьмеш. Я відповів, що ми зі сто сімдесят другої. Вона це помітила у своїх списках. Жінка покусала дужку окулярів і теж щось занотувала.
Ми ж зі сто сімдесят пятої, промугикав Толик.
Не базікай, дурнику, абияк кинув я йому.
Толик штовхнув мене, але влучив у стілець тієї самої дівчини, яка обернулася, мов сова. Визначила, що ми несмачні, і попросила більше такого не робити. Мене зачарували її веснянки.
Що хотіла? кинув Толик.
Сиди, не заважай, відрізала вона.
Після цього жінка зробила їй останнє зауваження. І дівчина розридалася. Щоб утішити її, вчителька по-материнськи порекомендувала розраховувати на власні сили. Тоді все вийде. У ті часи вчителі справді вміли переконувати: дівчина витерла сльози й одразу стала відповідати, як ніколи.
Я опинився у дивній халепі. Неможливо одночасно згадувати роки життя Карла Ліннея і ловити погляди дівчини з віями. Якщо разом виходив Карл Лінней з віями, і це лякало. Хто б він не був, це вже дивина.
Скільки видів риб плаває у Дністрі? поцікавився Толик.
Девятсот дванадцять.
Точно?
З такими речами не жартують.
Відповідь про Ліннея я склав так, що її можна було б вліпити і в біографію Маркіяна Шашкевича, якщо ретельно замаскувати.
«Підеш у кіно?» написав я на аркушику і, склавши його у човник, перекинув дівчині з віями. Відповідь примчала швидко: «Я вже дружу». Мене досі дивує ця жіноча схильність не говорити «так» одразу. Дивина! Я й не збирався ламати її дружбу. Я щиро прагнув запропонувати ще одну я, зрештою, вже дружив з двома дівчатами, які дружили між собою. Хлопці тих дівчат спали спокійно, тільки мій тато потерпав, кожен раз видаючи мені гривні.
«Він кращий за мене?» написав я знов. «Так», прилетіла відповідь. «Тоді чому він не на олімпіаді?» Дівчина задумалась. Я її розумів.
Ти часом Дністер не плутаєш з Чорним морем? тихо спитала брошкова жінка, проходячи повз Толика втретє. В нашій зоні вона шукала шпаргалки. Але щоб мати шпаргалку, треба бодай приблизно знати, який предмет. Нам з Толяном тут нічого було шукати.
Він сидів, ніби ображений цуцик, якого не годували два дні. Хоч це його звичайний вираз обличчя просто вона не знала.
Яке море їй марить? бурмотів Толик, збиваючи мене з ритму знайомств. Тут немає жодного питання про моря.
«Хто є хто у фільмах з Богданом Ступкою?» написав я, відправив. «Ні!» повернулася відповідь, а ще намальоване кругле обличчя з косичками й вухами. Ой, а ці вуха мене підкорили ще більше, ніж вії. Сучасні смайлики такого шарму не мають. Я вже майже розтанув, але знов прокинувся від турбот товариша.
Є одне питання, підступно почав Толик. Який рівень конформації білка кератину у волосі? Кератин це правильна відповідь? Це якийсь баян писав. А у білки ж руде волосся?
Я підтвердив. Ще й додав:
А взимку сіре.
Толик записав: «Руде. Взимку сіре». Ідеально вписувався в будь-яке товариство.
Дівчина з веснянками обертається, шепоче: «Альфа-спіраль».
Де? я розгубився.
Рівень конформації альфа-спіраль, пояснила дівчина і відвернулась.
Я подивився на її вуха, які теж зачаровували. Швиденько записав відповідь і відірвав шматочок чорновика: «Підемо в кіно?». Має ж десь пощастити…
«Підемо,» впало мені на парту через хвилину.
Ще через хвилину справа: «Добре, підемо».
Справжній карпатський глухий кут. Вибравшись із цієї мряки, я натрапив на питання: «Як називають дитинча носорога?». Вкрай важко відповідати на такі питання, коли від тебе вимагають серйозних рішень одразу дві жінки. Носоріжок? Роганя? Теленя?.. Носотоля? Праворуч вії, спереду веснянки. Все, баста. Я написав: «Дитинча носорога».
З веснянковою ми протримались до зими, аж поки у білок не посіріло волосся. Та, що з віями, до кінотеатру не дійшла. От такі вже хитрі ці дівчата.
Між цим я на олімпіаді з біології взяв друге місце й отримав диплом. Вручили через два місяці. По школі 172 знайшли тільки одного учня з таким прізвищем. Хлопчина навчався в першому класі, й на «розпитування» директорки про те, як він міг наче опинитися на олімпіаді, ревно пообіцяв більше так не робити. Зрештою, знайшли і мене.
Я став єдиним з тієї загадкової тусовки юних науковців, хто знав, як назвати носороженя (навіть учені досі не визначились, от в чому річ). Так я увійшов до світу науки і став там своїм. А потім як бачите, зіпсувався і вийшов.
