Тридцять років я працювала на швейній фабриці, мріяла, щоб діти жили краще, ніж ми з Тарасом. На мої сімдесяті іменини діти склалися на кошик квітів та замовили доставку. Я стояла одна у порожній квартирі з цим пишним кошиком від курєра і плакала. Якби мені хтось сказав сорок років тому, що свій сімдесятий день народження я зустріну отак, стоячи серед тиші і запаху лілій, я б тільки посміялася. Та життя уміє підсунути гірку іронію не питаючи, чи готова ти почути фінальний акорд власної пісні.
У той четвер зранку я прокинулась о шостій, хоча будильник давно не заводжу, бо вже не треба поспішати на фабрику. Старі звички не відпускають тридцять років щоранку зустрічала світанок разом з вулицями Києва, йшла по вогкій бруківці на Червоноткацьку.
Шила робочий одяг, халати, шкільну форму. Тоді таких цехів у Києві було декілька, і в кожному схилялися над машинками жінки з поколеними пальцями і думкою лише про дітей. Для кого інакше, якщо не для них?
Мій Тарас, царство йому небесне, працював на залізниці. Тягнули з ним разом наше життя, як могли. Не жаліюся мали своє. Спершу однокімнатна на Оболоні, пізніше поміняли на двокімнатну з кухнею на Троєщині.
Центральне опалення, балкон із виглядом на дитячий майданчик. Та діти завжди мали чистий одяг, гарячу вечерю і нові підручники. Остап ходив на заняття з англійської, Левка на компютерні курси. Тарас брав нічні зміни, я підробляла вечорами шила фіранки сусідкам, святкові сукні їхнім донькам.
І ось недарма старалися. Остап закінчив юрфак, зараз веде свою адвокатську практику у Львові. Левка відкрила свою фірму в Харкові, щось із рекламою до кінця й не зрозуміла, що саме, але, бачу ж, люди платять, значить, знаходиться на своєму місці. Я горда за них. Щиро. Але останнім часом ця гордість має смак чаю без цукру ніби те саме, а чогось не вистачає.
Тарас пішов від нас вісім років тому. Серце схопило. Швидко, без прощання ліг уночі і вже не прокинувся. Перший рік діти телефонували щодня. Другий раз на тиждень. Тепер Остап телефонує щонеділі після обіду, якщо не забуде.
Левка пише короткі СМС, мало не як телеграму: «Мамо, як здоровя? Цілую». Відповідаю: «Дякую, доню, все гаразд». Ну що ще писати? Що вечорами балакаю з телевізором? Що на весь день єдина розмова з продавчинею у «Сільпо»?
Готувалася до цих іменин тиждень. Дурна я баба, бо спекла сирник за маминим рецептом, простелила нову вишиту скатертину, дістала фарфоровий сервіз, той, що нам з Тарасом подарували на весілля, лиш на особливі випадки дістаю. Чотири тарілки. Остап казав, «постараюся вирватися», Левка написала, що «подивиться по графіку».
Зранку задзвонив Остап. Голос у нього був розгублений, наче не спав: «Мамо, не виходить судове засідання перенесли з наступного тижня на сьогодні, ніяк Але я точно приїду в суботу! Добре?»
Годину потому СМС від Левки. Сказати голосом часу не знайшлось. «Мамо, конференція в Одесі, не встигаю, люблю, на вихідних відсвяткуємо!!!» Три знаки оклику. Мовби їх кількість може мене втішити.
Я стояла на кухні і дивилась на ці чотири тарілки. На сирник і на цей веселий обрус із соняшниками, куплений спеціально. А потім стала ховати то все по місцях. Тарілки до шафи. Обрус склала. Сирник накрила рушником.
О третій задзвонив домофон. Курєр хлопець років двадцяти з чимось у синьому блейзері. Приніс великий кошик троянди, лілії, ще якісь квіти, назви яких я не знаю. І конверт: «Дорога Мамусю, бажаємо здоровя і всього найкращого! Остап і Левка».
Хлопець посміхнувся, просто й щиро: «З днем народження, пані! Вас хтось дуже любить.»
Я взяла кошик, важкенький був. Поставила на столик у коридорі, зачинила двері. Сіла на стілець біля вішалки з пальто і сиділа невідомо скільки пять хвилин, двадцять. Квіти пахли так густо, аж голова крутилася у тому тісному коридорі.
Ввечері зателефонувала Ганя єдина сусідка, з якою я ще спілкуюсь. Сімдесят пять їй, живе поверхом нижче, теж сама, як і я. «Оленко, маєш іменини заходь на чай, спекла шарлотку». Пішла. Просиділи до десятої на її кухні. Ганя ні про що не питала. Вона все розуміла.
У суботу Остап таки приїхав. Сам, без дружини й дітей. Три години був, з яких одну провів на балконі з телефоном. Залишив мені конверт із гривнями на передпокої. Левка й вихідні відмінила «Мамо, щось змінилося, але на Різдво я обовязково!»
І тоді я зрозуміла головне. Не в тому річ, що мої діти мене не люблять. Люблять. Просто по-своєму, поміж розглядами справ у судах і конференціями в Одесі. Вони люблять, як я колись любила свою швейну машину чесно, але з думками, що вже час додому і годинник жене. Тридцять років я працювала для них і тішилася, що їм не треба тягти таке життя, як колись я. Ніхто мені тільки не казав, що платою за їхнє кращез життя стане моя порожня квартира.
Сирник ми з Ганею зїли самі. Квіти простояли тиждень, потім зівяли. Конверт від Остапа я сховала у шухляду, там, де Тарас тримав свої залізничні посвідчення.
Вчора я купила собі квиток на екскурсію у Карпати. Автобус, два дні, група пенсіонерів. Ганя їде разом зі мною. Про це я сказала Левці телефоном була щиро здивована: «Мамо, з якого це часу ти кудись їдеш?»
«Від сімдесятих іменин, доню» відповіла я.
Три секунди тиші в телефонній слухавці. А тоді: «Класно, мамо». Тема змінилася, але ті три секунди були більш промовисті, аніж усі її знаки оклику. Вона колись зрозуміє. Може, коли їй виповниться шістдесят, і на кухні стоятиме порожній стілець.
Та чекати я не збираюся.
Мені сімдесят. Я ще ходжу сама, маю квиток на автобус і подругу, яка пече шарлотку. Тарас обовязково сказав би: «Оленко, не скигли, рушай!» Ось і рушаю.
