А в обід мені зателефонував тато, якого ми п0х0вали три роки тому

Того дня я спала до обіду. Розбудив мене дзвінок. Я брала слухавку, але там мовчали. Знову дзвінок і тиша. Третій раз я вже думала не брати слухавку, але щось мене таки змусило.

⁃ Не балуйтесь! Годі дзвонити! – крикнула я зі злістю.

⁃ Доню, це тато, у мене все добре, — промовив до болю знайомий та рідний голос. Це не міг бути розіграш, голос точно був його… а потім гудки.

Я не могла сумніватися у тому, що саме він мені зателефонував. Цей голос я могла впізнати серед тисяч. Наступний тиждень я була сама не своя, чоловік намагався мене урозумити, говорив, що це неможливо, що це був сон чи хтось так пожартував.

Звісно, я розумію, що тата давно серед нас немає, і він ніяк мені не міг зателефонувати, але навіщо тоді комусь так жартувати? Та й голос…. Я б зрозуміла, якби він належав комусь іншому, а це точно був його…
Потім подрузі розповіла. Вона мене теж заспокоювала, говорила, що це все від того, що я тата не можу відпустити, мов я перші 40 днів мала горювати, а далі мені потрібно продовжувати рухатися далі, жити, а я мов застигла на одному місці.

Я й сама це знала та нічого зробити з собою не могла. От чую як хтось розповідає історії про тата, і мене аж їсть зсередини, що у когось він є, ще живий та здоровий, а мого вже немає. Можливо, все через те, що я відчуваю провину. Він часто скаржився мені на болі у животі, а я лише говорила, що це від того, що він багато смаженого їсть, а його немолодий шлунок не встигає це перетравлювати.

Коли він уже почав падати та кричати від болю у шлунку, то було пізно щось робити. Якби я тоді змусила піти тата перевіритися до лікаря, зараз би все могло бути інакше.

Я обожнювала свого тата. Він був мені найріднішою людиною. З ним я могла поділитися всім, а він розповідав мені історії зі свого життя, нерідко повчав, обіймав, коли мені будо сумно і був готовий порвати кожного, хто мене образить. Я так сумую за ним, за кожною миттю проведеною поруч, але вже нічого не можу змінити…