Коли моїй дочці виповнилося двадцять сім років, вона вийшла заміж. Переїхала вона з чоловіком у нашу двокімнатну квартиру. Згодом у них народилася донечка, а через два роки і синочок.
Поки дітки були маленькі, я допомагала чим могла. Навіть коляски стояли у моїй кімнаті. Щоб у будь-яку мить, я змогла встати серед ночі та заколихати їх. Та й коли дочка з чоловіком їхали кудись на відпочинок, то я нічого не мала проти, якщо онуки будуть зі мною. Мені дуже подобалося проводити час з дітками, я розповідала їм різні цікаві історії, ходили на майданчик, одним словом, весело проводили час.
Але, на жаль, моєї допомоги не оцінили. Як згодом виявилося, я стала зайвою у власному ж домі.
Якось я підслухала розмову дочки із зятем. Він мовив, що їм тісно всім жити у квартирі. Й запропонував, щоб я переїхала у старенький будинок за містом.
У нас справді є будинок за містом, він моїх покійних батьків. Він ледь тримається, адже дерево вже зігнило. Враження, що як повіє трошки сильніший вітер, то він зовсім впаде. Та і їздимо ми туди лише заради городу. Влітку приїжджаємо зібрати невеличкий врожай.
Я не втрималася та втрутилася у їхню розмову:
– А від коли, ви маєте право вирішувати, де мені краще жити?! Якщо вам тут тісно, то в будь-який момент можете переїхати на іншу квартиру! Хто ж вам забороняє? По документах квартира та дім за містом на мені. І тільки я можу розпоряджатися майном. Будинок у селищі я виставила на продаж, адже він не придатний для життя. Хтось купить собі його заради землі. Тому звідси я нікуди не піду! Не очікувала, що ви будете такі вдячні мені за ці роки догляду за онуками!
Зять не міг мовити і слова з того сорому. В той же день, пара забрала з моєї кімнати коляски дітей та переставили у свою.
Будинок за містом мені вдалося продати, та й тримала я його лише заради городу. Але зрозуміла, що все тепер можна придбати у магазині, і моя праця цього не варта.
Ось така ситуація мені відкрила очі на моїх дітей, а особливо на зятя. Не завжди добро цінують.
