ЖИТТЯ

Аліса прийшла на вулицю, де жила її бабуся, вона вперше мала б побачитися з родичкою, проте бабусі вже не було… «Буквально на день ти не встигла, доню»

Деколи життя і люди бувають дуже ж0рстокими та несправедлuвими. Це сумн0. Проте це факт.

Стефі Антонівні вже далеко за шістдесят. І за сімдесят. Вже вісімдесят з гаком бабусі. Знають старожили її в селі як людину добре, люблячу дітей, товариську та відкриту. То лиш молодь дізнається про її історію з уст старших. Багато бабця Стефа пережила за своє життя.

Не вміла вона ні читати, ні писати. Коли треба було в школу йти, в1йна йшла. І не пішла Стефа в школу. А потім вже якось соромно було дорослій дівчинці в перший клас йти. Так і залишилася жити в селі не освіченою.

Реклама

Проте красивою була. Не кожному в житті вдасться побачити таку красиву дівчину. Наче якесь древнє божество, яке уособлювало досконалу людську красу. Пишне довге каштанове волосся і бурштинові очі, які, здавалося, виблискували золотом на сонці.

Знайшла Стефа і чоловіка майбутнього собі якраз. Красень не писаний. Все таки, як кажуть, подібне тягнеться до подібного. Всі милувалися їхньою з Петром парою, пророчили їм щасливе подружнє життя. Тим більше ставилися вони один до одної з повагою та любов’ю.

Одружилися молодята згодом. А потім і народили донечку. Такою ж красунею вийшла маленька. Звісно ж вийшла, як з такими генами та й не красунею народитися? Не уявляю. Дівчинку назвали Яною. Росла Януся дуже кмітливою та розумною дівчинкою. Книжки її цікавили дуже, хоча маленькій було всього два рочки. Любила дуже слухати, як татко їй читає.

А одного разу Петро вирішив звозити доньку в місто. До батьків своїх. Сказав, що не на довго поїде, просто погостювати. Сказав так і поїхав. Та не повернувся. І Янусю повертати не хотів. А для Стефи це був жах. В неї забрали її кровиночку.

Стефа старалася всіма силами потрапити до свого сонечка, проте батьки весь час зупиняли її та не давали поїхати. Мовляв повернеться Петро, треба трішки почекати, просто трохи довше в батьків побуде, скучив певно. А Стефа б і не змогла сама поїхати. Не писемна ж. І читати не вміє. Вона б приїхала, а куди приїхала – не зрозуміла б.

Стала Стефа просити в сусідки, що вміла писати, листи від її імені відправляти, диктувала, що писати і просила в листах повернутися, або хоча б Янусю повернути, чи фото надіслати. Стефа востаннє бачила свою донечку маленькою дівчинкою з яскраво сіро-зеленими очима, які переливалися на сонці та маминими шоколадними косами.

Петро ж відповідав на листи… і все. Не надсилав він фото доньки матері. І змушував цим страждати Стефу. Януся також важко переживала розлуку з матінкою. Плакала, кликала маму, не їла та не пила. Вже стали переживати, що так і п0мре дитя. Сестра Петра стала з ним сваритися та благати мало не на колінах повернути доньку Стефі. Дитині потрібна мати, тим більше така хороша мати, як Стефа.

Але Петро був проти. Він хотів дати доньці кращі можливості, ніж ті, що були в селі. А Стефу він не хотів забирати в місто, бо: «Як вона тут адаптується, якщо ні читати, ні писати не вміє? Це буде дуже важко для Стефи».

В селі ж Стефа стала регулярно ходити до церкви та молитися за здоров’я та щастя своєї донечки. І ставила свічечку за її здоров’я. А згодом стала приходити в церкву та ставити три свічечки: одну за здоров’я Янусі, а дві за упокій мами і тата, які залишили її в цьому світі саму.

Щоб трохи полегшити собі життя та відігнати тугу за власним дитям, Стефа стала пригощати та глядіти дітей сусідів. Всі дітлахи були вхожі в її двір. І завжди жінка пригощала їх чимось смачненьким, що добре вміла пекти.

А в той час Петро вже взяв собі в дружини іншу жінку, Ольгу, яка стала для Янусі мамою. Петро завжди стверджував, що мама покинула Янусю, і що та її більше ніколи не побачить. Тому з часом дівчинка почала тягнутися до Олі, яка щиро полюбила дівча.

***

Янусі вже за п’ятдесят п’ять. Вона дізналася правду про свою біологічну маму лише коли батько однією рукою тримав долоню смерті, що чекала його останні хвилини життя. Він вирішив перед відходом в небуття зізнатися доньці, що мати насправді ніколи не кидала її. То він забрав Яну в місто та покину свою дружину. Петро хотів кращого життя для доньки. І зробив це. Проте якою ціною…

Останньою його волею було прохання до Яни, щоб та не шукала свою матір. Ніколи. Вимовив це прохання, і його серце перестало битися. Він потрапив у кращий світ. А Яна, як би сильно не хотіла, проте все таки не стала шукати матір, як того хотів покійний Петро.

Так пройшло ще десять років. Яна не могла так жити далі. Вона хотіла знайти матір. Тому відправила свою доньку в село, де жила Стефа. А дізналася вона адресу та ім’я з листів, які Петро дбайливо зберігав всі ці роки, хоча ніколи не наважувався перечитати.

Донька, Аліса, приїхала в село, в якому живе бабця Стефа. Коли Жінка підійшла до вулиці, яка була написала на конверті, вона побачила багато людей, що плакали та були вдягнуті у все чорне. Похорон. Аліса підійшла до жіночки, що стояла та тихо плакала. Вона сказала жінці, що є онукою Стефанії, яка мала б жити на цій вулиці. А жінка, подивившись на Алісу сумним та жалісним поглядом, сказала:

-Жила… Зараз ми проводжаємо її в останню путь. Запізнилася ти, сонечко. Буквально на день запізнилася. Бачила б Стефа, яка прекрасна в неї онука… Та не дочекалася ні доньки, ні чоловіка, ні тим більше онуки.

Аліса мало не впала. В голові закрутилося, ноги перестали її тримати, наче на вату перетворилися. Вона не встигла всього на день. Всього день. Хоча не день взагалі. А ціле життя. Жінка розповіла все про бабцю Стефу. А Аліса пішла разом з іншими, провести свою щойно знайдену і одразу ж втрачену бабусю в останню путь по рідному селу.

Реклама

Також цiкаво:

Close