Андрій повернувся з армії додому, проте Оля вже мала чоловіка й дитину. Як не благав її бути з ним, нічого не вдавалося. Проте потім стався різкий поворот!

Настав час, коли Андрій повернувся додому, назад до рідного села. На той момент Оля вже мала чоловіка та дитину. Як він не просив дівчину бути з ним, проте вона твердо стояла на своєму, залишається з чоловіком. Лише старості вдалося звести їх докупи.

Істинне щастя може чекати й на старості літ. Найголовніше – це віра, яка ні на одну секунду не покине ваше серце. Не кожен зможе зберегти у своїй душі полум’я та кохання. Андрій та Ольга ті, кому вдалося це зробити. Хоча навколо ніхто й не думав, не то що не вірив, що вони все-таки будуть разом.

Батьки Олі одружилися в один із післявоєнних років. Лелека не заставив чекати на себе. Відразу у подружжя з’явилося двоє синів та донька Оля. По малу підходить батько до хати, втомлений після роботи, як тут діти вибігають з хати та кидаються в обійми татуся. Діти з нетерпінням чекають, коли їх підкинуть ближче до небес. Звісно, тато брав на руки першу Олю, все ж таки єдина донька.

Дівчинці ще не виповнилося повних шість років, як залишилася без мами. Тато зі всіх сил старався випромінювати материнське тепло, проте воно не замінне. І вже через рік у їхній хаті з’явилася зла мачуха зі своєю дитиною.

«Знайомтеся, це ваша нова мама», – ця фраза ввела в ступор дітей. Вони стояли, не могли поворухнутися, лише кліпали очима й думали, що робити, куди діватися. Не пройшло багато часу, як діти зрозуміли, що ця жінка геть не поводить себе, як їхня рідна мама. Лише вчителі у школі гріли діток своєю любов’ю й турботою.

Закінчивши вісім класів, Оля пішла працювати одразу ж на ферму. Робота не з легких, але приносила дівчині щастя. Невдовзі вона раптово відчула справжнє кохання. Усе найкраще, завжди найбільш неочікуване. Олі та Андрію вистачило лише одного погляду, аби закохатися назавжди. Дівчина гірко плакала та тримала міцно за руку, коли випроводжала Андрійка до армії. Солоні сльози мішалися в палких поцілунках. Односельці дивилися на солодку пару й не могли намилуватися.

– Оце то гарна пара. Й Олі поталанило, такого хорошого хлопця зустріла.

Спочатку і дня не минало без листів, проте так тривало недовго. Йшов час, а листівочки надходили все рідше. Армійська служба – жорстока, не завжди знайдеться час для романтики. А тут ще й до Ольги почав залицятися один парубок, на сім років старший від неї. Петром звали.

– Якщо чоловік пропонує йти за нього заміж, то нема чого думати. Треба йти! Чого тобі сидіти в дівках? – ледь не щодня виказувала свої претензії мачуха. – Ти, дурна, чекаєш на свого Андрія. А він, мабуть, вже собі із міста якусь дівку знайшов і чхати на тебе хотів.

Кожний день доводилося дівчині це слухати від матері. Можливо, все-таки дівчину переконали, чи сама собі що уявила, проте вийшла вона заміж за Петра. Ні каплі любові Оля до нього не відчувала. Згодом з’ясувалося, що Петро чудовий чоловік і хазяйновитий, і турботливий.

Пройшов час, Андрій повернувся з армії, а в Олі вже дитятко є. Неодноразово хлопець кликав кохану до себе, обіцяв, що дитину, як рідну прийме, ніколи не образить, житимуть в щасті й любові. У серця дівчини полум’я кохання не погасло, усе добре пам’ятає й не приховує, не кривить душею. Та вже заміжня вона. Якщо не разом, то так Бог забажав, на те його воля. Значить, мусили вони розійтися й піти кожен своєю стежкою.

Андрій одружився з дівчиною, котра кохала його, народила йому двоє доньок, подружжя збудувало собі великий красивий будинок. Працювали двоє на фермі, він був водієм, вона — бухгалтером. Усе в них складалося добре. Проте кожного дня Андрій мусив заїжджати в стайню, де працювала Оля. Нікуди не міг подітися, мусив побачити її. Очі нічого не приховували. Кохання не вимірюється в часі, коли воно справжнє, то живе вічно й ніякі роки не змиють його з серця.

Довго прожили Оля з Петром та в сім’ю прийшло горе. Чоловік тяжко захворів, жінка віддано піклувалося про нього, доглядала, заслужив. Адже ніколи не кривдив, завжди допомагав, підтримував, розумів. Звісно, їй допомагали діти.

Андрій також залишився без дружини. Тоді по селі пішли чутки, що, мабуть, Оля зійдеться зі своїм першим коханням. Проте нічого подібного не сталося. Оля й думок таких у свою голову не підпускала.

Проте проти долі не підеш. Пройшло три роки, як Андрій з Олею зрозуміли, що повинні бути разом. Їхня любов, котра тяжіла в серцях ще з юних літ, так і палала. Вони вирішили не припускатися такої ж помилки. Цікаво, що діти поставилися до їхнього вибору з повагою та розумінням. Оля та Андрій нарешті стали власниками істинного щастя. Ще у них є в запасі декілька років, аби бути разом.