«Анютко, я не хочу тебе 0бразити чи зробити щось лuхе!» – «А я не хочу жити з тобою! Ти для мене ніхт0!» – відповіла дівчинка своєму в1тчиму

Аня сиділа на стільчику і дивилася у вікно. Вона виглядала маму. Минуло вже декілька років з того часу, як їхній батько покинув їх. «У нього з’явилася інша родина!» – сумно колись сказала мама. Навіщо він залишив доньку? Ніхто про це не знав. На цю тему більше ніколи не говорили. Згодом дівчинка почала забувати навіть, як виглядав її батько.

Мама все робила заради доньки. А дівчинці виповнилося вже дев’ять років. Важко вже було щось приховувати від неї. Вона вже і посуд вміла мити сама, і у квартирі прибирала. Навіть ляльками не грала.

От тільки сумно їй одній було. Мріяла Аня навчитися їздити верхи. Прочитала історію про вершника і захотілося їй мати власного коня. Ну звичайно, мама дозволити їй цього не могла. «Куди ж ми його у квартирі помістимо?» – сміялася мама.

А через кілька місяців мама привела додому чоловіка. Звали його Андрієм. Він почав жити з мамою та з Анею у їхній квартирі. Дівчинка взагалі намагалася не спілкуватися з ним. Вона бачила, як раділа її мама Андрієві. Вдвох вони сміялися, обіймалися, цілувалися. Це дуже засмучувало Аню.

Вона просила маму:

– Мамочко, я хочу, щоб він пішов від нас!

– Аню, але ж так не можна! Поглянь: нам краще з ним жити і легше в побуті. Він же не ображає тебе!

А потім настала зима. Аня гуляла на вулиці з дітьми, сніговика разом ліпили. Хлопці та дівчата наперебій почали говорити їй, що мама з вітчимом обов’язково здадуть Аню до дитячого будинку.

Дівчинці ставало моторошно від однієї цієї думки. Звичайно, вони захочуть її віддати. Народять собі дитину, тоді Аня їм заважати буде.

А потім якось почула дівчинка, як вітчим мамі говорив щось: «Їй там добре буде! Обов’язково відправимо її туди!»

І Аня злякалася не на жарт. Вона думала, що це дійсно прийшов кінець її життю з мамою. Відтоді намагалася уникати Андрія і водночас почала капостити йому. Дівчинка наливала воду в капці вітчима, додавала сіль до кави.

Звісно, Андрій здогадувався, хто це так бешкетує. Але не сварив пасербицю. Якось він покликав Аню на серйозну розмову:

– Анечко, донечко! Нам треба з тобою поговорити. Ти гніваєшся даремно!

– Ніяка я тобі не донечка і не називай мене так ніколи! Ти мені ніхто! І зовсім я не гніваюся! – виправдовуватися дівчинка. – Я знаю, що ти говорив мамі, що мені буде краще у…

Вона замовкла. Андрій подивився їй у вічі та запитав:

– Де?

– У дитячому будинку…- опустила вона очі.

– Добре, тоді, мабуть, доведеться тобі розказати правду. Ми з мамою хотіли тобі сюрприз приготувати на день народження. У мене є дача за містом. Ми ще там ніколи не були з тобою. Я знав, що ти мрієш про коня. Тому ми з мамою купили його для тебе. Він знаходиться зараз на дачі. Чи хочеш ти зараз з нами туди поїхати?

– Ти мене не обманюєш? – здивувалася Аня. – Ми не до дитячого будинку їдемо?

– Що ти таке вигадуєш? Звичайно ж, ні! – обійняв її Андрій.

Аня світилася від щастя. Вони дочекалися, доки з роботи прийде мама. А тоді поїхали на дачу, де був омріяний дівчинкою кінь. Аня заворожено дивилася на нього. «Не бійся! Спробуй його погладити!» – взяв її за руку Андрій. Вони разом годували його цукром, а кінь задоволено фиркав.

А потім Аня кинулася до мами і Андрія. Вона міцно обійняла їх. Тільки зараз дівчинка зрозуміла: новий чоловік її мами – зовсім не ворог їй і разом вони можуть бути щасливими.