– Ану швидше допоможи мені піднятися! Що стоїш, очима хлопаєш? До тебе звертаюся! – сказала мені жінка приказним тоном. Я ж просто відвернулася

Нещодавно я вирішила у вихідний зранку проїхатися до супермаркету, щоб купити продуктів. Їхати було всього декілька зупинок, та не хотілося по холоду йти. І хоча я всього лише спокійно стояла біля виходу з пакетами в руках, та нарвалася на грубість, і не від однієї людини.

А чи помічали ви, що зранку в маршрутках дуже багато людей пенсійного віку? Вони весь час їдуть кудись або звідкись, усі у справах. Я вже давно звернула на це увагу. Здавалося б, на пенсії, що їм робити – саме ж час насолоджуватися життям. Та ті, хто здійснює такі «подорожі», чомусь завжди незадоволені життям, а більшість навіть грубі.

Нещодавно я дізналася, що ранковий «потік» пенсіонерів не зменшується навіть на вихідні. Того дня я вирішила сходити до супермаркету, треба було купити продукти. Він знаходиться недалеко, та погода зараз на вулиці не дуже гарна, тому я вирішила проїхатися ці декілька зупинок на маршрутці, та й не дуже дорого це.

Я сходила до супермаркету, придбала все, що було треба, і, звичайно, ще цілу купу того, що не треба, а просто впало в око. Я завантажилася сумками та діждалася маршрутку. Ясно, що вона вже була заповнена пасажирами, і не тільки тими, хто сидів. Я вирішила нікого не тривожити й просто стала біля самих дверей, адже мені все одно скоро було виходити.

Одну зупинку я проїхала собі спокійно. А на іншій вирішила зайти вона. Жіночка під шістдесят з великими сумками та й немаленькою вагою. Вона стала на нижню сходинку, а далі не могла пройти. І так пробувала, і сяк, та нічого в неї не вийшло.

– Ану швидше допоможи мені піднятися! Що стоїш, очима хлопаєш? До тебе звертаюся! – сказала мені жінка приказним тоном. Я ж просто відвернулася, навіть не зрозуміла, що це вона звертається до мене. Що ще мене здивувало, що поруч були й чоловіки, але чомусь ця жінка вирішила, що їй допомогти маю саме я.

А далі сталося щось ще більш дивне. До цієї жіночки спустилася кондуктор, також жінка у віці. Вона допомогла їй піднятися, влаштувала на місце, щоб та сіла, а потім повернулася до мене:

– Така молода, і така нахабна. Невже важко бабусі допомогти? Отака в нас молодь. І як тобі не соромно?

І знаєте що? Мені не соромно, ось від слова зовсім! Я що, повинна комусь допомагати? Мені завжди здавалося, що це справа не примусова! Тим паче коли до тебе звертаються так нахабно, просто вимагаючи про допомогу, а не просячи її. Невже я повинна допомагати й в такому разі? У цієї жіночки не вистачило виховання навіть на те, щоб попросити про допомогу ввічливо. Я ж, на її думку, повинна були кинути свої покупки й швиденько їй допомагати. І це ще я виявилася винною. І як таким людям не соромно?

Нещодавно я так допомогла одній бабусі піднятися в ожеледицю. Так почула про себе, яка я «хороша», а все через те, що підняла її «не так». А в мене хвора спина, як же я могла її підняти «так». Просто поруч нікого не було, я й вирішила допомогти, і все одно залишилася винною.

Тож тепер я не буду кидатися відразу на допомогу всім підряд. І совість мене не мучить!