Бабця Лідія розуміла, що недаремно молодь про неї між собою говорить, мабуть, тяrapeм її вважають

Все частіше і частіше до старої молодь ставилaся як до нenoтребу, мало хто нею розмовляв, допомагати ніхто не хотів, а невістка і зовсім її yникала. Може б, син дома був, то ситуація виправилася б, але ж він постійно у відрядженнях, то й не бачить всього того, що вдома відбувається. Бабця Лідія розуміла, що недаремно молодь про неї між собою говорить, мабуть, тягapeм її вважають.

Перечити чи змінювати їхню думку вона не спішила, лише й чекала моменту, коли на вулиці потеплішає, розквітнуть перші квіти, та вона зможе втекти якомога далі.

Пані Лідія у той день встала особливо рано, довго збирала речі та стояла біля під’їзду. Вигляд її був неохайним та викликав співчуття, мов про неї не було кому турбуватися. Вона була одягнена у старе лахміття, яке зашивалось уже десятки разів. На відміну від рідних, сусіди обожнювали стареньку, постійно запрошували її до себе, ділилися новинами.

Бабця Ліда була з тих, хто й у 70 років бігає та все робить. Доки її діти та онуки на роботі були, вона у хаті прибирала, їсти готувала, все для них робила, проте і цього їм було завжди мало.

Невістка була постійно незадоволена самим існуванням свекрухи у їхньому домі, тому часто повторювала: «Просиджуєш постійно вдома, ні, шоб щось корисне робила! Ніякого толку з тебе!».

Онуки теж уникали бабусю, ігнорували її, як і маму. Якщо поглянути на цю сім’ю, то стає зрозуміло, що вони один для одного чужі, не спілкуються між собою, мають друзів з інших родин. От і виходить так, що у кожного є хтось поза межами цього дому, а бабця Ліда готова всю себе віддати їм, а вони лише нехтують цим.

На неї часто кричали за те, що недостатньо добре прибрала чи помила посуд, але вона ж робила все, що у її силах, що зробиш, коли вже стара і недобачала… Після криків вона закривалась у кімнаті та тихенько плакала, боялась, щоб хтось почув, а коли хто й чув, то просто проходив повз, не було нікого жалю.

Старенька повільно сідала на електричку з маленьким пакетиком своїх речей. Думала про те, що ніхто з рідних не вивів її, навіть, попрощатися не захотів, хоча й всі знали, що цього дня вона їде. Присіла на стареньку лавочку й дістала фотокартку зі старої хустинки. На ній була зображена їхня родина – з сином, невісткою та двома онуками. Всі вони посміхалися, радо обіймали бабусю… Шкода, що лише ця картинка не мала нічого спільного з реальністю. Попри все, вона їх сильно любила, ніжно притиснула світлину до себе й заховала у хустинку.

Бабця Ліда не могла стримати посмішки, коли побачила рідний дім у селі. Все там говорило про те, що тут їй буде добре, на неї чекає спокій, хоча й попереду ще багато роботи та сумувати часу не буде.

Присіла вона на лавочку біля дому й почала її молодість видітися. Як вона яблука збирає у садочку, поруч маленькі дітки бігають, а там за гаєм вже видно, як чоловік з роботи повертається.

Тодішній день так нагадував її сьогоднішній, так сильно, що вона майже відчула на собі дотик руки чоловіка та почула дитячий сміх. Тоді вона була так всім потрібна, а зараз що…

Через кілька хвилин її серце зупинилось назавжди. Пустим поглядом вона дивилась у той самий садок, де була щасливою ще кілька митей тому, і де їй посміхалися рідні люди.