Бабуся учениці-абітурієнтки!

– Доброго дня, ви Ольга Олексіївна? Наталина бабуся? – запитав поважний, але стривожений голос у слухавці. Жінка зрозуміла, що він зовсім їй незнайомий, тому поспішно відповіла: «Так, а щось трапилось?”

– Я Ірина Володимирівна, класний керівник вашої онучки. Мені потрібно з вами поговорити.

– А чому зі мною? У Наталки є батьки!

– Розумієте, ваша донька не сприймає мене, чи проблему, а питання дуже важливе.

Бабуся не могла відмовити, Наталка її єдина онучка, і якщо вчитель вже телефонує до бабусі, бо батьки нічого не вирішили, то справа серйозна. Наступного дня Ольга Олексіївна уже була у кабінеті класної керівнички.

– Вам уже діти розповіли, що Наталка вирішила піти після 9 класу? – запитала вчителька відразу після привітання.

– Так, онучка сама мені про це розповіла.

– І ви навіть не пробували її відмовити? У неї ж прекрасні оцінки, вона могла отримати золоту медаль, а коледж….

– Ми давно про це говорили, Наталка цікавиться дизайном, планує робити його, ми лише раді, що вона знайшла себе.

– Але ж ви розумієте, що з її даними та балами можна легко вступити й в університет і отримати кращий диплом та ширші можливості!

– Я не розумію, чому вас це так турбує! Наталя у нас самостійна дівчинка і давно все вирішила, наше завдання з батьками лише підтримати її.

– А що скажете мені ігнорувати те, що ви талановиту та здібну дівчинку хочете у ПТУ віддати? Так совісті у вас немає!

– Все одно не розумію я вас. Наталя може спокійно після коледжу піти в університет, так робили мої дві доньки, у них є вища освіта, хоча і закінчили лише 9 класів. А я впевнена, що хвилюватися вам немає чого, серед усіх дітей точно знайдуться талановиті та розумні, це єдина причина вашого запрошення мене до школи?

– Так, я думала, що ви жінка з досвідом, значить мудріша, і будете розуміти, що краще для онуки.

– Я прислухаюсь до дітей, бо лише вони знають, як їм краще. Сама колись була на місці Наталки та батьки мене присилували вступити після 11, хоча я хотіла піти раніше…

– Ваші батьки знали, що краще для вас.

– Можливо, невпевнена, вони лише намагалися втілити на мені всі свої нереалізовані мрії, мов могли прожити моє життя за мене. І знаєте, що вийшло? На роботі їхньої мрії я витримала лише рік, а далі почала шукати себе з однієї роботи на іншу. Та й брати мене не всюди хотіли, освіти у мене потрібної не було. Відтоді я вирішила, що мої діти будуть пробувати поступати куди їм забажається, і я не стану їх обмежувати.

– Можливо, є у ваших словах частка правди. Я з дитинства мріяла про медичний, а зараз педагогом працюю, заслуга батьків.

– І задоволені ви їхнім вчинком?

– Та я вже звикла до школи, та й що вже тут зміниш? 10 років працюю, як-не-як.

– Ось ви й самі відповіли на питання, вона усвідомлено обрала те, що їй подобається, вже почала вчитися, і наш головний обов’язок підтримати її.

– Так шкода втрачати таку здібну дівчинку…

– Звикнеться!

– Ех, не має у мене іншого вибору. Що ж дякую вам, Ольго Олексіївно, що мене життя повчили, у мене ж самої син у четвертий клас ходить, а я вже прийнялась за планування його вступу. Мабуть, потрібно облишити це…

– Звісно, краще не вирішувати за нього, ви можете підказувати, говорити, розповідати якісь життєві історії, але не стояти на шляху.

– Ще раз дякую вам, і за повчання, і за онучку таку особливу! Вся вона у вас!

– Це ж яка?

– Розумничка! – відповіла класна керівничка з широкою посмішкою.