Я втратила дар мови, коли почула ці слова від маленького Єгорки. Йому лише чотири рочки, й мій син з невісткою часто залишають його в мене та чоловіка поки самі на роботі. Вони не мешкають з нами, а винаймають однокімнатну квартиру у сусідньому будинку.
Хоч, як на мене, могли б й жити разом з нами, адже ми маємо дві вільні кімнати. Але невістка, погостювавши кілька тижнів після весілля, змусила мого сина переїхати. Їй, бачите, не подобалося, що я її повчаю, що і як потрібно робити. А пів року тому вони намагалися нас вмовити розміняти квартиру, купити їм окрему, але я не погодилась. Не хочеться мені на старості років пускатися в різні авантюри. Щодня чую по телевізору, як люди залишаються без житла через недобросовісного посередника.
Повертаючись до слів онука, я на сто відсотків впевнена, що він сам не міг таке вигадати. Він ще малий. Дитина просто повторює те, що чула вдома від своїх батьків. А скоріше за все, конкретно від мами. Я працювала вихователькою в дитячому садочку й знаю, що діти в такому віці ще не вміють брехати. Тож коли прийшли син з невісткою, то я одразу в них запитала, що це все означає. Вони не знали куди подітися від сорому. А невістка навіть не дивилася мені в очі.
Як можна серйозно обговорювати те, щоб я «нарешті звільнила для них квартиру». В той день навіть не хотілося з ними розмовляти. Я їм віддала онука, а сама засмучена дивилася телевізор й навіть не думала про те, що дивлюсь. Думки були про дітей та онука.
