Йому було шістнадцять, коли він вперше переступив поріг нашого коледжу. Худий, високий з великим носом на все обличчя. Сам з багатодітної родини, де батько пристрасний до aлк0г0лю.
– Ой, та ну вас, я ось кросівки з сьомого класу ношу! І все з ними добре? – одного разу промовив він.
Все на ньому було чисте, акуратне, погладжене, але було зрозуміло, що куплене це все кілька років тому.
У гуртожитській кімнаті він жив сам, і досі не знаємо, чи йому так пощастило через багатодітну родину, чи комусь його просто шкода стало. Одного разу ми до нього навідалися у гості, і я заглянула у холодильник, де й побачила пляшку пива.
– То значить випити любиш?
– Ні, друзі були, пригостили мене, от і залишилось. Не хочу я гроші витрачати сам на цю гидотну.
– Он як, а не боїшся, що я мамі твоїй все розповім?
– Та розповідай, на здоров’я. Вона мені або порадить це робити таємно, або попросить більше не вживати, щоб долю батька не повторити.
Після пар він відразу йшов на роботу. Ввечері підпрацьовував двірником, а ближче до ночі електриком на якомусь підприємстві.
Одного разу я знову до нього навідалась, а ближче до виходу на балкон шкарпетки висять, не мокрі.
– Коли поправ?
– Та не прав, повішав, щоб провітрилися. Я їх тиждень ношу, а потім вивішую, щоб знову носити.
А зовсім недавно ми з ним дивну угоду “підписали”. Одного разу я помітила, що деякі студенти не виносять за собою сміття і попросила його це зробити. Він відразу і виніс, а у нагороду я йому дала смачну булочку з маслом та шматком ковбаси. То він такий радісний пішов, майже, підстрибуючи. От відтоді у нас така традиція і повелась, що він мені допомагає, а я йому плачу смачними булочками з маслом і шматком ковбаси.
