Батько хотів переїхати до сина, а коли рушив у дорогу, то швидко передумав!

Олексій Захарович прожив чудове, але нелегке життя. Доля прив’язала його до села, спочатку народився тут, а потім дружину знайшов, що народила йому трьох прекрасних синів. Час нікого не шкодував, діти виросли, почали будувати власне життя. А згодом і його коханої Зіні не стало. Важко це переживав чоловік, тому й сини з ним часто сиділи, а коли почав приходити в себе, то розлетілися по домівках.

З дня смерті минуло вже понад два років, і все чоловік думав про те, як самотньо йому. Дійшов до того, що пора б до когось свататися. Порадили йому сільські люди вдову такого ж віку у сусідньому селі. Говорили, що й добра, й працьовита, тому поїхав до неї, а вона погодилась.

Стали жити разом, і все у них добре було, але все частіше дідуся здоров’я підводило. Здавалось, що старість його повністю у свої обійми взяла й не хотіла відпускати.

Вирішив, що поїде до сина, там й лікарні недалеко, може допоможуть йому на ноги стати. Знайшов чоловіка серед сусідів, що відвіз його до автобусної станції й дружина з ним попленталась, щоб провести свого коханого у дорогу й прослідкувати, щоб все добре було. Пригадалось чоловікові по дорозі, як кілька років тому їх сусідка Ольга так само до доньки їздила жити. Була там аж три роки, а повернулась сама на себе не схожа, страшно схудла, змарніла, мов у темниці її тримали. Повідомила у день свого повернення всім сусідам, що повернулась додому помирати. Всі з неї лише посміялися, а через місяць її справді не стало.

І тут раптом Олексій Захарович голосно промовляє: «Ех, немає чого мені у місті робити! І вдома помру краще!»

Намагався і водій, і дружина, переконати старенького, що йому відпочинок та лікар з міста потрібен, але слухати він їх не хотів.

Через пів року його не стало, проте помер він з посмішкою на вустах і у рідній домівці.