Мені з самого дитинства вбuлu в голову думку, ніби то я всім щось вuнeн.
Після свого першого “мама” змушували сказати й “тато”. Потім я повинен був навчитись читати й писати ще до школи. Згодом виникло відчуття, що мушу оточенню щось доводити, щось їм винен. Батькам повинен приносити зі школи лише хороші оцінки й медалі за олімпіади. Рідні змушували поводитися порядно й скромно в компаніях людей.
В школі я захотів займатись грою на піаніно, тому що мені це просто подобалось. Але й тут втрутились батьки й змушували брати участь в конкурсах. Їх не цікавило, що я робив це заради свого задоволення.
Коли я визначився з майбутньою професією психолога, батьки й тут швидко опустили мене на землю. Замість того, щоб підтримати мій вибір, вони запевняли, що я не зможу запам’ятати такий великий обсяг інформації, та краще мені обрати щось легше.
Як я й думав, батьки обрали, чим я маю займатись по життю. Оскільки я жив у їхньому домі, одягався та їв їжу, куплену за їхні гроші, то, мабуть, мають право робити вибір за мене. Тому батьки вирішили, що я маю стати програмістом, оскільки непогано розбираюсь в комп’ютерах. Довелось погодитись з цією професією.
Я думав, що нарешті після закінчення інституту я стану дійсно самостійним і зможу сам обирати, які кроки робити по життю. Але я знову помилився.
Наступний крок, який я маю зробити, – це одружитись. До того ж наречену мені вже знайшов батько – дочку свого друга. Чомусь він вирішив, що ми будемо ідеальною парою. І заодно батько порідниться зі своїм другом.
Далі батьки мені вказували коли нам народжувати дітей, скільки їх буде, і як ми їх назвемо, як правильно виховувати, та в що одягати. Інколи мені хотілось просто кричати від того, що батьки не дають мені робити вибір. Я почуваюсь іграшкою в їхніх руках, якій вказують, як жити, й що робити сьогодні, завтра й через місяць.
Коли мені було дуже важко через такі стосунки з батьками, я ходив в парк до озера, дивився на озеро і заспокоювався. В такі короткі моменти я нарешті почувався вільним.
В один такий день біля озера до мене підійшла жінка. Вона помітила мій поганий настрій і запитала причину. Не знаю чому, але я їй довірився і розповів про все, що накипіло на душі за ці роки.
Відтоді ми почали час від часу зустрічатись в тому парку на тому ж місці. Вона була вчителькою, кілька років тому втратила чоловіка, тому їй було самотньо. Мені подобалось з нею спілкуватись, адже вона завжди вислуховувала мене. Якщо виникали якісь проблеми, завжди давала мудру пораду.
Через кілька місяців я вперше за 28 років зробив самостійний вибір. Я розлучився з дружиною, не зважаючи на бурхливу реакцію моїх батьків. Так, вони були обурені, але мені вже було байдуже.
Минуло ще кілька місяців, і я освідчився тій жінці з парку, яка через півтора року народила мені донечку. Я ще ніколи не був такий щасливий. Адже я нарешті сам вирішував що, коли та як мені робити в житті. Це справжня свобода та щастя.
