ЖИТТЯ

Батьки ніколи мене не любили. Дідусь з бабусею повністю їх замінили. А тепер дорікають мені браком уваги до них

Я дуже часто чую історії про те, що в сім’ї завжди більше люблять молодшу дитину. Так було і зі мною. Коли батьки ще закінчували навчання в університеті, на світ з’явилася я. Моїм вихованням займалися бабуся з дідусем, тому батьки мені відразу стали чужими, та й мене вони так і не змогли полюбити.

Я себе пам’ятаю ще чотирирічною дівчинкою. Я вже жила з батьками, але дуже часто бігала до дідуся з бабусею, які жили на одному поверсі з нами. Ще за часів Радянського Союзу дідусеві вдалося викупити сусідню квартиру, тому з того часу у них були внутрішні двері між квартирами для зручності.

Ще я пам’ятаю, що часто називала бабусю й дідуся мамою та татом, через що мої батьки дуже сердилися. Я не відчувала від них великої любові. У них навіть не було часу, щоб піти зі мною на прогулянку або в зоопарк чи на морозиво в кафе. Всі ці розваги забезпечували мені дідусь з бабусею.

Реклама

Коли я пішла до першого класу, у мене з’явився маленький братик. З того часу батьки взагалі забули, що я їх дочка. Я швидше була прибиральницею, нянею та кухаркою, ніж дитиною. Таке ставлення вони аргументували тим, що я старша. «Ось підросте братик, та й будете разом порядкувати по дому».

Братик виріс, але нічого не змінилося. Для нього було доступним все, що він забажає. Батьки навіть возили брата Федора в сусіднє містечко, бо він хотів займатися в басейні. Я відразу зрозуміла, що про мене нікому подбати, крім бабусі з дідусем. Вони часто повторювали, щоб я ніколи не цуралася батьків, та при нагоді допомагала їм, чим зможу.

В школі я була старанною ученицею, відвідувала всі безкоштовні гуртки. Я розуміла, що шлях у житті мені доведеться пробивати самостійно. Після закінчення школи батьки сказали, що не мають коштів мене навчати, тому я мушу шукати собі роботу самостійно, щоб не сидіти у них на шиї.

Наперекір батькам я таки подала документи до педагогічного університету та вступила на безкоштовній основі. Жила я в студентському гуртожитку, але від батьків не діждала взагалі ніякої допомоги. Вдень я сиділа на парах, а в вечірню зміну підробляла у швейній майстерні. Добре, що бабуся, доки була жива, навчила мене користуватися швейною машинкою. Ці вміння мені дуже знадобилися в житті.

Коли я навчалася на третьому курсі, до нашого цеху увійшла директорка заводу. Вона запитала, чи хтось із майстринь може зшити для неї сукню, в якій вона планувала піти на весілля сина. Всі в один голос вказали на мене. Я люблю моделювати одяг, але це я роблю тільки для себе. А тут директорка.

Зшите мною плаття жінці дуже сподобалося. На весіллі всі гості допитувались, в якого модного дизайнера вона купувала плаття. Тетяна Сергіївна не втрималась та розрекламувала мої здібності. Тепер зі мною хотіли зустрітися всі подруги директорки.

Так потихеньку я стала краще заробляти. Могла заощаджувати на власне житло. Закінчивши університет я розуміла, що за спеціальністю працювати не буду. Пошив одягу – це моя справа. Невдовзі я вийшла заміж. В декрет я майже не ходила. Багаті клієнтки вже чекали з нетерпінням мого повернення на роботу.

Завдяки зусиллям мого чоловіка мені вдалося відкрити власне ательє. Тепер у мене був свій бізнес та немалий заробіток. Протягом цього шляху до успіху поряд зі мною був чоловік і діти. Вони мене завжди підтримували. З батьками я старалася підтримувати зв’язок, але вони не дуже й сумували, якщо я не дзвонила.

Тим часом брат теж отримав вищу освіту, але за нього у батьків знайшлися гроші заплатити. Всі екзамени та заліки він здавав за гроші, оскільки не любив навчатися. Він так і продовжує жити поряд з батьками у квартирі бабусі й дідуся. Брат до сих пір не одружений, а працює вантажником на складі. Потроху став випивати, а кому подобаються п’яниці?

Я дотримала бабусиного прохання. У мене є змога допомагати батькам фінансово, і я допомагаю. Нещодавно їздила до них у гості та дуже пошкодувала. Батьки звинувачували в тому, що я не достатньо допомагаю їм по господарству та рідко приїжджаю. Після таких докорів мені ще менше захотілося до них їздити. Нехай їхній синочок їм допомагає, бо так і зіп’ється.

Я не розумію, як вони можуть мені дорікати, якщо самі мене практично виштовхали з дому, щоб не витрачати на мене грошей. Вони й не думали, що я можу чогось досягти в цьому житті. В пам’ять про бабусю допомагати грошима не перестану батькам, але їздити до них не хочу. Нехай любуються своїм улюбленим синочком.

Реклама

Також цiкаво:

Close