Батьки подали на аліменти та вимагають, щоб я їх утримувала, і це після того, як вони кинули мене в дитинстві на бабусю та її пенсію, а через декілька років узагалі перестали цікавитися моїми справами!

Коли я була малою батьки весь час переїжджали, з цим якось була пов’язана їхня робота. Та свого будинку вони не мали, тож коли я мала йти до школи, мене віддали бабусі на виховання. І після цього батьки благополучно забули про моє існування.

Буду максимально відвертою та чесною: спочатку батьки частенько навідувалися до бабусі, провідували мене, висилали гроші. Та це тривало перших два-три роки. Далі вони почали приїжджати все рідше й рідше, згодом я навіть перестала їх упізнавати. Бабуся скаржилася, що вони перестали присилати гроші – зовсім. Нам доводилося економити на всьому. Одяг довелося купувати ношений, взуття також. Коли в однокласників з’явилися перші ґаджети, ми з бабусею собі навіть нормального м’яса не могли дозволити. Єдине, чому я раділа, що бабуся мене любила й не кинула, як це зробили батьки.

Після школи я вирішила стати косметологом. Я багато вчилася, навіть медичну освіту отримала, щоб мати право проводити всі косметичні процедури та не нашкодити клієнтам, адже репутація – то головне. І поки навчалася, хапалася за будь-яку роботу – і тарілки мила, і підлогу, і продавчинею була. Та, дякувати Богові, в один салон мене погодилися взяти майже відразу після навчання. Згодом я мала власний косметологічний кабінет. Звісно, тепер я допомагала бабусі як могла, навіть вдалося її забрати до себе в місто.

Через декілька років я зустріла майбутнього чоловіка. Він був із забезпеченої родини, та й сам мав гарну роботу й кар’єру. Я не думала, що в нас усе буде серйозно, гадала, що його батьки будуть проти мене – сільської дівчини з бідної родини. Та наші стосунки складалися якнайкраще й з батьками його я знайшла спільну мову. Невдовзі я вийшла заміж, народила дітей. На жаль, бабуся поmepла, не вдалося їй побачити навіть другу правнучку.

Тепер я заміжня жінка з двома дітьми, й досить успішна. Ми з чоловіком відкрили власну клініку, яка процвітає. Діти мої підросли: старша вже працює, а молодша – навчається. І тут у моєму житті знову з’явилися батьки.

Виявилося, що вони вийшли на пенсію, та оскільки пів життя вони працювали неофіційно, то пенсія в них маленька. Навіть власного житла вони не набули. Стару бабусину хату я так і не продала, за нею слідкували люди, тож я запропонувала батькам жити там. Також я висилаю їм час від часу певну суму. Та спілкуватися з ними я не збираюся, і вважаю, що більше я їм нічого не винна. Вони ж так не вважають.

Тепер вони телефонують у клініку (мобільного власної дочки вони не знають, і я їм не полегшую задачу) та вимагають у мене грошей. Мене це просто обурює! А тепер ситуація ще більше загострилася: батьки подали на аліменти та вимагають, щоб я їх утримувала, і це після того, як вони кинули мене в дитинстві на бабусю та її пенсію, а через декілька років узагалі перестали цікавитися моїми справами! Я вважаю, що більше того, що роблю їм нічого не винна.

А вам як здається? Треба допомагати батькам у будь-якому разі?