Без дитини додому не вертайся!

Якби не страшна злива, що почалася раптово, я б напевно й не познайомилася б з Андрієм. Щоб не намокнути, я забігла у кав’ярню. Там вже було повно людей, але мені вдалося зайняти місце біля вікна. Тут я раптом побачила його. Наче дикий олень він біг по калюжах, майже влетів у заклад. Мені ще тоді здалося, що він посміхнувся мені, коли вбігав у двері. Потім ми розговорилися. Навіть не помітили, як закінчився дощ.

Я залишила йому номер, й ми продовжили спілкування. Через два роки я стала його дружиною. Коли я сказала, що вагітна, то Андрій наче літав від щастя. В той же день він заборонив мені йти на роботу та взяв на себе всі хатні справи. Він не переставав мене балувати. Народжувала я у місцевій лікарні. Пологи тривали понад добу.

Наше щасливе життя зруйнувало всього одне речення. “Ваша дитина ніколи не зможе ходити”. Лікар лише поспівчував та мовчки залишив мене всю в сльозах. Пізніше він повернувся та запропонував залишити малюка в пологовому. Мовляв, ви ще молода з легкістю зможете народити нормальну дитину й не калічити собі життя.

Не знаю, можливо, це було якесь затьмарення розуму, але я погодилась. Навіть написала відмову.

Коли прийшов чоловік, то я йому все розказала. Я бачила, як його очі налилися кров’ю від злості.

– Без дитини додому не повертайся. – процідив він крізь зуби та голосно грюкнувши дверима зник.

Я плакала цілу ніч. Тільки після того, як я побачила реакцію чоловіка, то зрозуміла, яку помилку я зробила. На ранок я пішла до лікаря та сказала, що заберу дитину додому. Й не важливо, що малюк не буде ходити. Я не можу без нього. Чоловік зустрів мене вдома. Він уважно придивлявся до мене, але ніколи в житті більше не згадував, що я пропонувала зробити з дитиною.

З перших днів він почав шукати лікарів, які могли б нам допомогти. Різні реабілітаційні центри, масажі, народні методи та тому подібне. Нічого не допомагало. А ж поки наша сусідка не сказала нам, що в одному селі живе стара бабуся, яка лікує людей нашіптуваннями.

Ми довго не роздумували й поїхали. Старенька довго не хотіла нас приймати. Говорила, що вже дуже слабка й не може нам допомогти. Але коли побачила в машині малюка, то не змогла відмовити. Вона попросила чоловіка натопити лазню та наносити води. Потім він заніс малого до лазні. Ми стояли надворі, а старенька разом з малюком були там понад годину. Вона наказала нікому не заходити, щоб ми не почули.

Коли вона вийшла, з неї йшов дим. В старих зморшкуватих руках вона тримала червоного та заплаканого малюка. Від нього пахло травами. Бабця дала нам з собою різні трави та наказала, як готувати для нього ванночки.

Час йшов. Ми зі страхом чекали вироку, що дитина не зможе ходити. Але помітили, що хлопчик росте нормально. Ходити він почав звісно дуже пізно. Майже в п’ять років. Але дякувати Богові, що хоч так.

Досі гадаю, що б було, якби я його тоді залишила.