ЖИТТЯ

Хоч він був і чужий, любила ти його більше, аніж мене

— Ти завжди його любила більше, ніж мене, не зважаючи на те, що він чужий. Тільки через його провину я не вступила до університету. Практично ніколи не мала нового одягу, — дорікала після похоронів Любов. – Тобі було прекрасно відомо, що з ним все втрачено. Тоді чому намагалася щось змінити, якщо знала, що це все марно!

Галина лягла на бік, обняла свої ноги. Це вже не перший день вони боліли. Жінка була впевнена, що це «на погоду».

Так було лінь підійматися з теплого ліжка. У будинку була стара піч, але то настільки стара, що ніякого тепла від неї не було. За вікном виднілися кольори: рожевий, синій, жовтий, червоний. Це все були квіти. Обожнювала хризантеми, бо вони з’являлися раніше за морози.

Реклама

Пішла в садок, нарізала квітів та понесла їх на кладовище до сина. Скільки днів пройшло з того часу, коли вона останній раз приходила на могилу? Мабуть, чотири. Багато. Вина цьому – ноги, які без перестанку болять, а ще в області грудей дискомфорт. Сусідка Валентина, за професією лікар, говорила, що серце дуже повільно б’ється, ніби скоро завмре. Сусідка пообіцяла, що скоро поїде до міста та купить потрібні ліки.

Прочинити штори, треба підійматися. І нащо ці ліки? Якби це почула Валентина, то б насварилася. Хоч і молода вона дівчина, проте дуже розумна та мудра.

Дістала з-під теплого рядна руки. Понад сорок років невтомно працювали на фермі, що тільки не робили: корів доїла, свиней годувала, сіно перекидала, гній розкидала, воду носила, ох і натрудилися вони за ці роки. І настав той час, коли й голку з ниткою важко взяти.

Біль в області грудей не переставав. Дістала з-під ліжка стакан із водою. Жадібно випила, надіючись, що погасить той біль у грудях.

Можливо, дочці написати листа? Нехай навідається, забере вас до себе або тут залишиться, побуде біля вас, — запитала Валя.

son365.online

– Та не варто. Невже ти думаєш, що я геть немічна? – з посмішкою запитала Галя. – Був один момент, коли ми налякали дочку, а з’ясувалося потім, що даремно. Ти не переживай, якщо щось трапиться, я відразу повідомлю і тобі, і Любі.

Промотувала ці слова у своїй голові. Надягнула теплого кожуха, якого син подарував. А ще давно він купив для неї в’язаного красивого светра. Пройшов час, рукави светра протерлися, тому Галина взяла та й зробила з нього кожуха, жилетку. А всі були переконані, що то зовсім інша нова річ.

Старалася зібрати усі сили в кулак, аби встати. Піднялася та пішла в садок. На жаль, хризантеми не втрималися проти морозу. Проте нічого страшного, зараз усе виправимо.

Зрізала усі квіти. Занесла до будинку. Розклала на дивані, ліжку, і вільного місця не залишилося. Серед усіх квітів відібрала найкращі.

Йшла вулицями села та на кожному метрі згадувала усе, що з нею тут відбувалося. Згадала багатьох людей і хороших, і не дуже. Але вже давно усіх вибачила.

Ішла в гості до сина. Вже як четвертий день, не була в нього. Йшла та відчувала запах квітів, які тримала у своїх руках. Думала, можливо, вони заспокоять біль у грудях.

Разом зі спогадами, згадувала про своє життя. Майже тридцять п’ять років прожила на одинці з собою. Так чекала свого коханого чоловіка, а він поселився у будинку в її найкращої подруги.

Не мала ані каплі образи, що забрала собі її долю. Значить так мало статися.

Скільки сил було розтрачено, документів підписано, різних станцій об’їжджено, аби домогтися дозволу на усиновлення. І нарешті це трапилося.

Галина усиновила Володимира. На вигляд худий блідолиций хлопчик. Вона подумала, що хлопчику три рочки, а насправді йому було майже шість.

Коли привезла Володю додому, йшла вулицями села, всюди виглядали люди та зацікавленими очима спостерігали за ними. Їй було байдуже. Галина ночами не спала, слухала, як дихає син. Адже в дитячому будинку їй призналися, що хлопчик має вроджену ваду серця. Жінка їздила по лікарях, дізнавалася, розпитувала, хотіла знати наскільки все серйозно.

Один лікар відповів їй зі співчутливим поглядом: «Ось, коли проживе понад двадцять років, тоді все буде гаразд».

Як тільки Володя пішов до школи, життя кардинально змінилося. У селі розпочалися будівельні роботи: зводили нову ферму. Один із будівельників почав проявляти інтерес до Галини, вона точно впевнилася, що він сам, немає вдома дружини. Набридло жінці жити самій, та й не вистачає чоловічого плеча вдома.

І тут Галина відчула промінчики надії на щастя. Бригада будівельників закінчила свою роботу і поїхали шукати інший заробіток. Вона могла б забути про нього, але в якийсь момент почали відбуватися дивні речі. Спочатку подумала, що це через вік. Але потім лікарі її сповістили чудову новину, що вона при надії.
Знову прийшлося ховати очі перед сусідами. Народилася донька. Назвала її Любою.

Володимир хворів. Сердечні приступити ставалися все частіше та частіше. Галина була змушена везти сина в Київ, аби його там прооперували. Це було не дешево. Тому старалася з усіх сил економити, збирати кожну копійку, аби врятувати життя сина.

Ця операція ніяк не допомогла, терміново було потрібно робити іншу. Тим часом підростала Люба, яку потрібно була одягати, годувати, виховувати, давати тепло та любов. Доводилося просити, аби донька ще одну зиму походила в старих черевиках. Адже гроші потрібні були на операцію.

– То нащо його везти в Київ, якщо все одно помре?

– З чого ти це взяла?

– А так всі говорять. А ще кажуть, що він нам чужий!

Тоді вперше вона вдарила доньку за такі слова. Галина не могла зрозуміти, чому вона росте така зла.

Галина завжди рахувала роки, а потім дні, коли вже нарешті сину буде двадцять років. Тому що після другої операції передбачення лікарів не були оптимістичними.

Сину було двадцять три роки, коли він помер. Лікар помилився.

– Ти завжди його любила більше, ніж мене, не зважаючи на те, він чужий. Тільки по його винні, я не вступила до університету. Практично ніколи не мала нового одягу, — дорікала після похоронів Любов. – Тобі було прекрасно відомо, що з ним все втрачено. Тоді чому намагалася щось змінити, якщо знала, що це все марно!

Звісно, Галина заперечувала доньці, старалася переконати, що дуже любить її. Але ніколи Володя не був для неї чужим.

– Тоді я хто? Помилка твоєї молодості? Скажи!

Наступний ранок розпочався з того, що Люба забрала з собою гроші, речі та поїхала до міста. Далеко. Зрідка донька відсилала матері листи, а Галина – передачі. Буває фруктів, овочів вишле або закруток. Одного разу вирішила жінка поїхати до доньки в гості, подивитися, як живе, на зятя, як там внук підріс.

Гарно влаштувалася Люба, велика та простора квартира. Є гаряча вода. Галина гріла під нею свої сухі руки та згадувала про свою холодну розвалену хату. І тут ще зять зі своїми питаннями: як поживає його теща?

Добре вона собі живе, — втрутилася в розмову Люба. – Усе на городі росте, що ще потрібно. Не те, що ми в місті, змушені купляти все в магазинах.

Зібралася повертатися додому. Справді, все має, нічого не потрібно. От якби ще здоров’я було б… Ноги вже так вивертає. Пам’ятається Галині, як син давав колись обіцянку, що звозить її на море.

Ніколи такого не було, аби жінка жалілася доньці. А навіщо? Люба і без неї має гору проблем, турбот. Лише на початку зими, коли вже геть погано було, дала дозвіл лікарю, аби той написав лист Любі, щоб вона приїхала.

Любов приїхала. А до цього часу жінці полегшало, тому зустрічала доньку зі свіжоспеченими пирогами.

– І що ти це придумала? Вирішила мене обманути? Стільки часу витратила, аби до тебе приїхати. Подумала і справді помираєш! — різко промовила Люба.

Галина дивилася на доньку поглядом повним провини. – Напевно, було б краще, якби й справді занедужала.

– Я не сказала, щоб було б краще. Але ось так кататися до тебе в село, це не дешеве задоволення.

Жінка нічого не сказала, тільки відчула жахливий біль в грудях.

Люба погостювала матері декілька днів та й поїхала назад до себе в місто.

– Якщо щось трапиться, повідомиш. Але без причин, не турбуй. Нелегкі зараз часи надворі.

Добре знає Галина, що зараз важко жити. Зарплати, пенсії малі. З радістю більше б давала дочці та нема можливості. Тієї пенсії ледь вистачає, аби ліків та хліба купити. Ще й зима скоро…

Важко видихала. Дорогою розсипалися пелюстки хризантем. А разом із ними – спогади. Ось і прийшла до кладовища. Обережно поклала квіти, які так старанно вибирала. Взяла хустку, витерла фото сина. Як так сталося? На світлині син такий юний, а вона така стара і немічна. Колись Володя сказав: «От, коли ми підростемо, тоді вам буде легше».

Ледь сил залишилося, аби повернутися додому. Підігріла воду. Комусь же потрібно було трохи в будинку прибратися, самій помитися. Віднайшла нову скатертину, красиво застелила на столі.

Та й наче все. Одягнула нову кофтину, наверх свого кожуха. Потрібно дочекатися на Валю. Вранці казала, що навідається.

Раптово заснула. І бачила вона уві сні своїх дітей. Двоє йшли стежиною. А колись Галині, її мама, казала, що стежина – це життя. Не очікувано серед чистого неба з’явилися хмари, а потім грім. Швидко пригорнула дітей. Але буря не відступала.

– Бабусю, прокидайся…

Миттєво відкрила очі, бачить над неї стоїть Валя.

– Так міцно заснули, що ледь збудила. Сідайте поміряю тиск.

– Не треба. Тримай аркуш, сідай та пиши лист для Люби. Треба було це зробити вчора, але нічого. Час ще є. Отож, пиши: «Приїжджай, твоєї мами не стало»... Що ти так дивишся на мене, не відривайся, пиши. Дописуй і біжи на пошту, повинна встигнути. Зараз же!

І знову залишилася на самоті. Старалася вдихнути та видихнути на повні груди, відчувався цей рідний запах хризантем. І все сильніше відчувався нестерпний біль у грудях. Здавалося Галині, що це хвилі моря бурлять у її грудях, ті самі хвилі, які колись їй обіцяв показати Володя.

Реклама

Також цiкаво:

Close