Я довгий час був caмотнім. Присвячував себе улюбленій роботі, мав стабільний дохід. Щоб не бігати по орендованих квартирах, я купив собі однокімнатну. Але потім замислився: одружуся, будуть діти у мене, а що ж далі? Як ми будемо розміщуватися тут усі?
А потім мій друг сказав мені, що продає свою квартиру, бо хоче з сім’єю виїхати за кордон. Житло було, як на мене, дуже пристойним: просторі кімнати, балкон. Крім того, у квартирі були меблі і побутова техніка. Мені тут дуже сподобалося. Щоб не брати іпотеку, я взяв борг у свого шефа. Йому я повинен був віддавати гроші частинами, без відсотків. Таким чином у мене з’явилося нове затишне житло.
Коли я повертався додому з роботи, зустрічав завжди по дорозі хлопчика. Він часто гуляв парком, який находився біля нашого будинку, і повз який я проходив. Одного разу я з ним познайомився. Йому було дев’ять років. Звали його Микитою. Я помітив, що хлопчина бідно одягнутий і завжди голодний. Він розповів мені, що мати живе з новим чоловіком, бо рідний батько помер.
Інколи я годував Микитку. Він повідав мені, що у нього колись була щаслива сім’я. Це було тоді, коли тато був ще живий. А потім мама привела нового співмешканця. У них народилися спільні діти. І хлопчик став зайвим. Вітчим ображав його постійно і знущався. А мама навіть не захищалася. Мені було дуже шкода Микиту.
Через деякий час я познайомився з дівчиною Оленою. Вона влаштувалася до нас на роботу. Її батьки померли давно, і вона росла в прийомній сім’ї. Теперішні батьки з турботою та добротою ставилися до Олени. Згодом вона познайомила мене з своєю родиною. Ми відразу знайшли спільну мову.
Микиту я довгий час не бачив. Але одного разу повертався з роботи і побачив хлопчика біля свого під’їзду. Його убоге взуття та куртка були геть мокрими від дощу. Він тремтів від холоду.
Я запросив його до себе. Попарив хлопчику ноги, бо вони були геть холодними. Налив гарячого чаю, нагодував. Микита зізнався, що його мама нещодавно померла. Тепер він був круглою сиротою.
Коли розмовляв по телефону з Оленою, розповів цю історію. Вона приїхала до мене відразу. Привезла деякі речі для хлопчика, солодощі. Коли Микита вже спав, Олена запитала:
– Мені ніяково… Та все ж таки я скажу… Якщо я подобаюся тобі, ми б могли жити разом і усиновити Микиту. Я знаю, як це страшно – залишитися сиротою.
Я був злегка шокований.
А потім ми одружилися з Оленою. Микиту ми усиновили. Хлопчик був щасливий, що у нього була дружня та любляча родина. Олена виявилася чудовою господинею, прекрасною мамою та дружиною. Я зрозумів, що дуже кохаю цю жінку.
А потім моя дружина повідомила нам прекрасну новину: у нашій сім’ї буде поповнення. Микита дуже хвилювався з цього приводу. Він боявся, що знову стане зайвим.
Коли народилася наша донечка Світланка, син зрозумів, що ми не змінили ставлення до нього. Він заспокоївся, дуже прив’язався до сестрички, няньчився з нею.
Наша сім’я щаслива і міцна. Микита, хоча і знає, що він усиновлений, себе таким, слава Богу, не вважає. На цю тему ми навіть не розмовляємо.