Бopr довжиною у вічність

— Мамо, я Олега скоро завезу додому, і піду відразу гуляти з Ірою.

– Не вийде.

– Тобто?

– Можеш не будувати ніяких планів.

– Чого б це?

– Ну, по-перше, міг би й привітатися. А, по-друге, я зараз знаходжусь не вдома і наступних три години мене там також не буде, тому не телефонуй мені. Буду зайнята, я в салоні краси, — сказала Настя й виключила телефон.

Її щастю не було меж, адже нарешті вона змогла сказати це складне слово «ні». Не просто якійсь чужій людині, а своєму рідному найкращому, улюбленому синові Сашку.

Наприклад, комусь з обслуговуючого персоналу, вона б легко сказала «ні», правда, тихо, але змогла б це зробити, на відміну від свого сина.

– Я теж жива людина, вже який місяць мрію сходити в салон краси та відпочити. Вчора був дуже піднесений настрій от і записалася на манікюр, педикюр, стрижку з фарбуванням. А от сьогодні субота, чому б і не сходити, провести гарно час, приділити собі увагу. А потім після салону, піду в театр з подругою. Все-таки маю на це право.

Хіба не так?

Настя йшла вулицею та виправдовувалася перед невидимою особою. Але якось дуже незручно перед Сашком, він же теж байдики не б’є, а навпаки – працює, як проклятий, Іра з Олегом у квартирі сидить.

Можна було б щось інше придумати, наприклад, винайняти няню, віддати в дитячий садочок. Хоч недавно пропонувала хорошу вакансію з достатньо високою зарплатою, але та відмовляється, не хоче віддавати дитину в чужі незнайомі руки. Якось так виходить.

У Насті були зайві діти? Та ні, але була дещо інша ситуація. Вона не мала ні чоловіка, ні свекрухи.
Мама Іри має проблеми з серцем, від неї допомоги можна й не чекати, від цього Насті ставало сумніше.

– Ну от, — роздумує жінка, — Сашко вже образився на мене. Що ж робити? Можливо, краще все це покинути та й піду додому, зателефоную синові, нехай везе Олега. Ох. Цей нескінченний борг перед всіма, — роздумувала жінка. – Совість мені не дасть добре відпочити, загризе…

На роботі Анастасія Михайлівна серйозна залізна жінка, але це тільки в бізнесі вона така. У бізнесі, який сама створила з нуля, пронесла на своїх тендітних плечах.

А в сім’ї чи з родичами Настя геть інша. Вона м’яка, обережна, ніколи не може відмовити. З якоїсь причини вона зобов’язана всім допомагати, прислужувати, коритися…

Настя все-таки увімкнула телефон, сльози покотилася по щоках, стало на душі сумно. Самотужки виховувала та ростила сина. Одного разу прийшла до мами по допомогу, так та їй сказала, що змогла нагуляти, зможе і сама виховати.

А Настя не з тих дівчат, котрі любили тільки гуляти. Вона ж не вина, що повірила батьку Сашка, в його обіцянки, слова.

А вітчим показав пальцем на двері. Батьки ще дали Насті подушку та укривало – ось це й вся їхня допомога.

Тоді вона переїхала жити в кімнату, котру заповіла бабця їй, по татовій лінії. У сусідній кімнаті жив старенький дідусь, а третя кімната була зачинена.

Бували й такі часи, коли не було навіть куска хліба в кімнаті. Час від часу мама приносила, приховуючи від чоловіка, то шматок сала, м’яса, якусь консерву.

Дідусь спостерігав, як важко давалося в цьому житті молодій дівчині при надії. Він старався виділяти кошти з пенсії, аби прогодувати їх. Дідусь був самотній, не мав нікого з родичів, от і полюбив Настю, як рідну доньку чи внучку. А коли на світ появився Сашко, то ще більше дідусь старався допомогти. Дитячі гроші, які Настя отримувала, їх ледь вистачало, аби прожити тиждень.

Поки дідусь глядів Сашка, Настя влаштувалася прибиральницею в лікарню.

До речі, потім батьки подарували красиву та дорогу коляску для внука.

Через деякий час подруга запропонувала дівчині торгувати на базарі. Чого тільки не було на тій роботі: й сварки, скандали, навіть поліція. Але з’явилися гроші.

Згодом Сашко пішов до садочка. А от дідусь тяжко захворів. Настя за ним доглядала, турбувалася. Шкода, що він не довго протягнув на цій землі, помер… Як з’ясувалося, кімнату дідусь на Настю переписав у спадок. Шкода Насті було дідуся, хорошим був. Знову дівчина на самоті.

Одного вечора повернулися Настя з дитиною додому, а біля дверей стоїть якийсь чоловік із серйозним виразом обличчя, у нього було багато татуювань на тілі.

– Що це таке? Чому не можу попасти до власної квартири? – різко сказав чоловік.

Дівчина злякалася, відкрила швидко двері та пропустила гостя вперед.

– А куди поділася баба Зіна?

– Не стало її, — тихенько відповіла Настя.

– Я так розумію дідо Панас теж на тому світі?

– Ага, — ледь чутно промовила дівчина.

– То як виходить, що ти моя сусідка?

– Виходить так, — пискнула вона.

– Тоді йдемо на кухню. У тебе є що до рота закинути? А то шість років просидів на тюремних харчах…

Настя, опустивши очі, приречено пішла на кухню. Від страху здавалося от-от втратить свідомість. Де їй шукати порятунок? Хто її захистить? Можливо, вітчим? Та де там. Батько рідний вже й забувся про її існування, а цей то тим паче… Дівчина зі сльозами на очах накидала борщ у тарілку, взяла на руки сина та й зібралася іти.

– Стій-но, як тебе звати?

– Настя, Анастасія.

– Твій син?

– Ага, Сашко.

– Будемо знайомі. Мене звати дідо Толік. Не бійся, сину, ми ще добре заживемо.

Усю ніч дівчина просиділа на ліжку не зімкнувши ні разу очі, так їй було страшно.

Вранці швидко зібралася, поснідала гречкою, завела сина в садок та й побігла на роботу.

Увечері постукали у двері.

– Хто там?

– Твій сусід.

Дівчина відчинила та подивилася на нього переляканим поглядом.

– Ти, дитино, мене не бійся, не ображу. Я не вбиwав, людей не їм. Скажи-но, а вмієш пекти пироги?

– Звісно.

– А з капустою або з яйцем та цибулею зробиш?

– Завтра, так.

– Гаразд.

Ось так і розпочалося спільне життя Насті й Сашка з колишнім ув’язненим дідом Толіком.

Одного вечора, по дорозі додому, за дівчиною прив’язався якийсь хлопчина. Вона почала тікати, а він за нею. Забігла до квартири, зачинила двері, а той хлопець починає виривати двері.

Тоді вийшов дядько Толік, наказав Насті, аби пішла в кімнату. Так із того часу до дівчини навіть пальцем ніхто не доторкнувся.

Одного разу якийсь юнак наважився запитати, чи не приходиться дядько Толік Насті батьком, а вона, подивившись прямо в очі, відповіла, що так.

Минуло шість років, як вони жили пліч-о-пліч. За цей час Насті й справді повірила, що дядько Толік її рідний батько.

Вранці, коли Настя збиралася на роботу, а Сашко до школи, за дядьком Толіком прийшли. Як він так встиг. Правда, у квартирі нічого не віднайшли.

Дівчина плакала гіркими сльозами, та дідо Толік також. Так вони вже зжилися разом, полюбили одне одного, як рідні. Казав дядько, що Настя немов йому донька. Так воно й було. Правда, тягар несла на собі в декілька разів важчий від неї.

Дядько Толік попросив у молодого поліціянта, аби дозволив обняти Настю з Сашком. А той лише штовхнув в спину, заплакала Настя з Сашком. Але старший працівник гаркнув на молодого поліціянта, що той аж почервонів.

– Іди скажи «до нових зустрічей» зі своїми. Одного не можу зрозуміти, коли ти встиг доньку завести та ще й внука.

– Дякую, Степанович. Але тут вже треба прощатися.

– Ти чого це?

– Ай, не питай, — смутно відповів дядько Толік.

– Бувай, донечко. Бережи себе, будь щаслива. Не тримай на мене зла та образи, я ж думав, що з цим всім покінчено, раз ви у мене з’явилися. Бог мені дав другий шанс, а я ним не скористався. Пробач.

– Дядько Толік, ви мені, як рідний батько, — шепоче на вухо Настя. – Я писатиму і чекатиму на вас.

Пройшов рік. Дівчині надіслали лист, в якому йшлося, що діда Толіка не стало. Мабуть, тяжко хворів.

Потім виявилося, що кімната дістається Насті в спадок від дядька. Ось так Настя з Сашком стали власниками трикімнатної квартири в центрі міста.

Тут під’єдналися відразу мама з вітчимом. Навіщо тобі така велика квартира, що ти тут збираєшся робити, переїжджай до нас, а ми сюди, у нас діти, нам більше потрібно…

Тоді Настя набралася сили та відмовила, сказала, вона не сама, а з Сашком, її сином.

Але ті так просто не здалися, ще довго надзвонювали дочці.

Дівчина вирішила продати трикімнатну квартиру, натомість купити однокімнатну в центрі, а ще одну однокімнатну трохи далі від центру. З цим їй допоміг тато подруги.

Трохи назбирала грошей, зробила ремонт, а іншу квартиру здавала квартирантам. У її житті були різні чоловіки, але зразу згадувала своє дитинство і не хотіла для сина вітчима.

З тією ж самою подругою відкрили власний магазин, через деякий час другий. А на даний час їх вже дев’ять. І їм не страшні мережеві магазини, оскільки відкриваються в таких місцях, куди тим не залізти.
Дохід від магазинів не такий вже великий, проте на хороше життя більш аніж вистачає.

Швидко та непомітно виріс Сашко. Закінчив школу, університет, знайшов дівчину, з якою одружився та завів дитину. Давно минули часи, коли вони жили в жебрацтві. Але звички економити та жити для сина ніяк не пройдуть.

Подруга сварила за це Настю, але толку ніякого.

А недавно Настя говорила з хорошою подругою дитинства, і та їй сказала, що один однокласник випрошує Насті номер телефону.

Вона товаришувала колись з ним, навіть цілувалися, але потім раптово з’явився інший, батько Сашка, і куди вже рівнятися…

Настя відразу зашарілася, почервоніла від сором’язливості.

В’ячеслав, так звали товариша дитинства, розведений, має доньку. Вони говорили цілу ніч! Настя розповіла, що працює бухгалтером у власних магазинах, проте він не звернув на це особливої уваги, йому було значно цікавіше послухати, як Настя жила весь цей час.

Відразу після закінчення дев’ятого класу В’ячеслав поїхав. У нього не було батьків, лише бабуся, жили вони бідно. Проте тепер він заможний чоловік, має свій успішний бізнес, який побудував власними силами. Про свій бізнес чоловік розповідав небагато, соромився, не хотів хизуватися.

Ось це і було головною причиною походу до салону. Ніколи з нею такого не відбувалося.

Не встиг телефон ввімкнутися, як відразу почали приходити повідомлення. І тут дзвінок.

– Анастасіє Михайлівно, де ви є?

– Привіт, Іро. А що таке?

– Та нічого. Ми взагалі-то з Сашком планували в ресторан піти.

– Так ідіть.

– Ви серйозно чи жартуєте? А куди ми по-вашому сина подінемо?

– А мені звідки знати, — спокійно відповіла жінка. – Можеш завезти до своєї мами.

– Що ви собі думаєте? У неї проблеми зі здоров’ям, їй не можна хвилюватися.

– Іро, у мене немає часу з тобою говорити. Я зараз у салоні, а потім іду в ресторан.

Настя була задоволена собою. Так різко та твердо відповідала.

– Чув з твоєю мамою все в порядку? – Іра ледь стримувала сльози на очах. – Цілий тиждень сиділа вдома. Я теж хочу відпочити й маю на це право. Придумала щось таке собі й в салон, і в ресторан. Зателефонуй мамі скажи хай ніде не лазить, їй вже не двадцять років, хай з внуком сидить. Вона взагалі безсовісна. Дах у неї поїхав, хай краще до психіатра сходить. Стара і по салонах ходить, таке взагалі можливо, як її туди пустили. Буду сміятися, якщо на старості літ собі ще чоловіка знайде. І все твій спадок вже не твій, не адекватна вона.

– Ти зараз сама хоча б зрозуміла, що сказала?

– А що я такого сказала? Те, що думаю. Правда очі коле?

– Збирай речі, тільки найнеобхідніші, поки що.

– Сонечко, а ми куди?

– Зараз усе сама дізнаєшся.

Іра зірвалася з місця, почала збирати речі, очікуючи на крутий сюрприз.

– Сина куди подінемо?

– Він поки з нами їде.

– Ти можеш сказати, куди ми їдемо?

– Усе побачиш.

– Усе виходь з квартири. Олега візьми.

– Що відбувається, я не можу зрозуміти?

Усю дорогу Сашко мовчав. Вони під’їхали до під’їзду там, де жили батьки Іри. Піднялися до квартири.

– Добрий день, Світлано Захарівно, Максиме Вікторовичу.

Ось тримайте, привіз ваше щастя додому. Я перепрошую, можливо, дещо грубо, ніколи собі не дозволяв наказувати старшим людям, але мій терпець увірвався, не виховали, як слід, от тримайте назад. Зараз дуже незручна ситуація, але я ні за яких умов не дозволю ображати свою маму, навіть коханій дружині. Може, ви ще раз спробуєте навчити її гарно спілкуватися, без претензій, дасте зрозуміти, що їй ніхто і нічого не зобов’язаний. Ай, — хлопець махнув рукою.

– Завтра сина привезу. Коли навчишся себе поводити нормально, будеш вихованою та поважатимеш мою матір, тоді зможеш повернутися додому, а поки… І час іде, він обмежений, тому на старт. А і ще. Можете її навчити готувати ще щось, окрім омлету та макаронів, бо вони мені вже так дістали. Мушу ходити їсти в ресторан. Тоді нащо мені жінка?

Після цих слів Сашко вийшов, хлопнувши дверима.

Настя була трохи шокована, побачивши Сашка з сином вдома.

– Сину, ти мене вибач…

– Ні, мамо. Це ти мене вибач. Сьогодні з сином ми ночуватимемо в тебе.

– Бабусю, яка ти красива. Дуже-дуже гарна.

– Ой, як приємно, внучку. Дякую.

– Сину, тільки в мене їсти нічого нема. Лише вчорашня запіканка й все. Я з Аллою, ну тіткою Аллою…

– Все гаразд. Ні за що не переживай. Іди собі та відпочивай. Я теж хочу лише відпочити, подумати. Ми поки в тебе.

– Звісно. Щось трапилося?

– Та ні, усе гаразд.

Водночас тато Іри, Максим Вікторович, так кричав на всю квартиру, що аж люстра трусилася.

– Ти ганьбиш нашу сім’ю! Щоб чоловік привіз назад додому, та де таке взагалі бачено? Ти що безрука, що не можеш їсти приготувати? На роботу навіть не ходиш, сидиш вдома та й наймаєш людей, аби прибирали! Ти звідки така? Хіба я тебе цього навчав чи мати?

– Максиме, заспокойся. Вона вже зробила висновок і буде змінюватися.

– Зрозуміла? А запитай в неї, що вона сказала про сваху, чого в Сашка терпець увірвався? Ну же питай!
Іра, нахиливши голову, лише плакала.

– Я теж так думаю, чому вона не могла доглядіти внука? Невже так важко?

– Ти теж з нею за одне? Ах ви. Ідіть з моїх очей! Завтра зателефоную зятю, нехай іде й подає на розлучення. Виростили бог знає кого!

Вас цікавить, що там Настя? Вона, нікуди не поспішаючи, вчилася любити себе й жити для себе. Вона відчула нове почуття, коли не потрібно нікуди бігти, спішити. А то раніше треба бігти туди, зробити те, синові купити, синові допомогти…

Настя йшла по парку і дивилася на людей, на місцевість, і так їй добре на душі було.

Раніше почувала себе, ніби муха в окропі, котра постійно біжить і немає права на відпочинок. Завжди в русі, біжиш та біжиш. А зараз не потрібно й думати про те, кого можеш образити, чи треба когось боятися, зробила правильно чи ні. Ти вже доросла людина, на яку ні мама, ні тато не будуть кричати. Ти не повинна зі шкіри лізти, аби кому сподобатися, догодити, бути потрібною. Не повинна кожну хвилину переживати, чи викинуть тебе з дому, чи залишать.

Настя йшла й думала. Згадувала скільки часу їй було потрібно, аби це все зрозуміти. Майже сорок чотири роки! Вдуматися тільки – сорок чотири! Мама вийшла вдруге заміж, коли Насті було шість років. І з того часу вона постійно переживала чи образила когось, сподобалася, догодила…

Їй лише майже 50. А Іра думає, що та стара. До речі, в Насті однокласниця два роки тому народила другу дитину. Після цього її можна назвати старою?

Що я знову виправдовуюсь? Роздумує жінка. На мене чекає довгий шлях, перш ніж я зможу викорінити ці безглузді звички…

Настя розпочала стосунки з В’ячеславом. Ні про що не думає. Правда, тримає мізки напоготові, вже не ті роки, аби керуватися тільки емоціями, тим паче пройшла не легку школу життя. Але все одно бігає на зустрічі, побачення, очі святяться від щастя.

У Сашка та Іри все набагато складніше. Звісно, Сашко її не розлюбив, а ще дитина не зможе без мами. Але й характер не зміниш за два дні.

Іра перші дні ображалася, сиділа та чекала, коли чоловік прийде вибачатися. Але все-таки вибачилася перша, можливо, й через те, щоб повернутися до звичайного попереднього життя.

Один-єдиний висновок, який вона зробила з цієї ситуації, що Сашко не дозволить ображати матір.
Проте потрібно кудись дівати свою заздрість та образи. От Іра й завела свій блог, де скаржиться, жаліється, обговорює стару свекруху, не вказуючи вік. Бо якщо скаже, скільки років свекрусі, то на неї виллється багато бруду.

Також Іра знайшла своїх однодумців, які також, як вона, «прикрашають» цей світ.