Чарівна вчителька з найкращим твором у класі!

Ольга Володимирівна знову допізна перевіряла зошити з творами своїх старшокласників. У її руках та очах можна було помітити ледь вловиму огиду, коли вона відкладала перевірені зошити. Вона часто протирала дуже втомлені очі від напруги та думала про себе: «Невже вони дійсно думають, що я така дурепа? Чи надіяться на удачу?»

Вона вже давно перестала бути молодою дівчиною, яка могла годинами сидіти над зошитами. Тепер такі випадки нагадували про себе болями у спині та шиї. Один зошит змусив з’явитися на її обличчі посмішку і з кожним прочитаним рядком вона ставала все веселіша і лише наприкінці спромоглась подивитися на прізвище і тихо промовити: «А ось і ти….».

⁃ Ви всі дійсно думаєте, що я не помічаю написаного вами та скопійованого один в одного чи з інтернету? Мені це непотрібно, ви так не думаєте! Я хочу читати ваші думки та здогадки, нехай вони не завжди будуть правильними, або й повністю хибними, але я бачитиму, що вони ваші! Проте серед вас знайшлась одна людина, яка вирішила писати самостійно і скажу чесно, що попри всі помилки я готова поставити цій людині найвищий бал! Знаєте хто це? – промовляла Ольга Володимирівна до класу.

Учні почали по черзі вигукувати імена відмінників, але вчителька лише потала головою, очікуючи, коли ж хтось назве те саме ім’я.

⁃ Я думаю, що то Ірина, – в один момент скрикнула дівчинка про подругу, яка сиділа позаду. – Я читала, що вона писала, і це….

⁃ Теж списала? – захихотіли однокласники.

⁃ Та не може це бути Ірина, вона ж з села, нічого не розуміє, даю гарантію, що це наш розумник Антон!

Весь цей час Іринка спостерігала за однокласниками, мовчки опустивши голову, вона не любила до себе зайвої уваги.

Тим часом Антон лише дружньо дякував однокласникам, які його підтримали, мов лише він міг так вдало написати твір.

⁃ Вітю, я думаю тобі потрібно забрати свої слова назад, тому що наша Іринка хоч із села, але тобі до неї ще дуже і дуже далеко! – промовила Ольга Володимирівна.

⁃ Ой, Вітю, ти б подивився на своє «місто», у якому живеш. Воно не має права носити такої назви, може у її селі набагато краще, ніж тут…

⁃ А я б хотіла жити в Іринки, в неї дуже гарне село, таке, що можна лише заздрити! – промовила та сама дівчинка, яка вирішила, що твір дівчинки найкращий.

Ольга Володимирівна припинила розгардіяш у класі кількома змахами руки та далі звернулась до Іринки: «Ти мені дозволиш поділитися твоїм твором з однокласниками?»

Дівчинка повільно кивнула, все ще не до кінця розуміючи, що саме її так всі вихваляли.

Вчителька читала твір Іринки, не приховуючи задоволення. Місцями він був дитячим, використовувалися дивні порівняння, проте весь твір був пронизаний щирістю та добротою, було видно, що дівчинка відчувала прочитаний твір і так і написала про героїв у ньому.

Клас і сам заслухався твором Іринки, а потім вони всі разом почали плескати дівчинці, яка щойно на їхніх очах з гусениці перетворилась на красивого метелика. Деякі відмінники навіть почали пророчити дівчинці майбутнє письменниці та жартівливо просили у неї дати їм автограф наперед.

Коли урок закінчився, до класу увійшла вчителька біології, побачивши ажіотаж серед учнів, вона звернулась до Ольги Володимирівни: «Учні наші, як гнійні кульки, чи не так?»

⁃ Тобто? – запитала, нічого не розуміючи, Ольга Володимирівна.

⁃ Ну, кожен учень – це гнійна кулька, а ми з вами жуки, які постійно котимо їх, аж до самого випускного, бо самі вони нічого зробити не можуть, безтолкові учні!

Ольга Володимирівна ніяк не очікувала такого порівняння від колеги, умить у ній спалахнула злість: «Можливо, якщо ти сам гнійний жук, то можеш бачити їх лише так, а для мене кожен учень – це квітка, яку потрібно постійно поливати чистою водою, не зважаючи на те, чи з них потім виросте звичайна ромашка, чи найдорожча троянда!»