Через те, що внук залишив бабцю саму на вокзалі, життя його п0карало

За часів війни Людмила Дем’янівна врятувала життя не одному воїну. Так вона зустрілася зі своїм майбутнім чоловіком, Степаном. Вони прожили разом довге та щасливе життя. У них був чудовий син Марко. Та згодом смерть розлучила Степана та Людмилу. Через ще деякий час, трапилося горе: загинули в автокатастрофі її син та невістка. Це було саме тоді, коли подружжя їхало до бабусі забирати сина, Сашка, з літніх канікул.

Відтоді Сашко залишився у бабусі на все життя, не тільки на канікули. Людмила Дем’янівна совісно доглядала та виховувала внука. Він випустився з університету. Бабуся всі сили та любов вкладала у свого єдиного, улюбленого внука.

Прийшов час і Сашко одружився. Дружину звати Алла, хороша та вихована дівчина. Згодом вона народила дівчинку. Подружжя жило в мирі, любові та злагоді.

Час іде, роки летять, а з ними Людмила Дем’янівна не молодшає. Одного разу жінка сильно занедужала. У неї стався інсульт. Внаслідок цього деякий час Людмила Дем’янівна погано ходила та погано говорила. З часом їй стало трішки краще, проте, як раніше, вже не було. Вона потребувала догляду та грошей на лікування, адже зараз ліки дуже дорогі.

Це тривало вісім місяців. Та одного разу в стакані Аллиного терпіння капнула остання крапля. Вона сказала:

– Так, я розумію, що це твоя бабця, яка тебе виростила, доглядала, проте я більше так не можу. Окрім неї у мене є ще дитина, за якою теж потрібний догляд. Я не встигаю і дуже втомлююсь. До десятої вечора я вже на ногах не стою. Тим паче від тебе не отримую взагалі ніякої допомоги!

– А хіба в мене час є, щоб тобі допомагати? Якби він був, то я неодмінно цим би й зайнявся. Кожен день я на роботі, навіть на вихідні, ти ж сама це знаєш. Невже ти справді думаєш, що я не втомлююсь, і мені легко живеться? Звісно, що ні! Я ледь кінці з кінцями зводжу! На роботі просто завал та ще й постійно директор на мене кричить без причин. Я приходжу додому і ледь на ногах стою, вже нічого не хочеться, — знервовано відповідає Сашко.

– Ти ж розумієш, що для твоєї бабці потрібний спеціальний догляд. А не в наших можливостях винаймати для неї няньку. Але ми можемо віддати в будинок пристарілих, — говорить Алла.

– Ти думаєш, що там не треба платити? Помиляєшся! — сказав Саша.

– Тоді у мене нема варіантів, що робити та як нам бути. Придумай щось, ти ж чоловік, і це твоя бабуся!

З цієї розмови пройшло два місяці, а Сашко так і нічого не придумав. В принципі його все влаштовувало, не було чого скаржитися. У будні зранку до вечора був на роботі, а на вихідні їздив на відпочинок з друзями. Дружину це дуже дратувало, тому одного разу вона поставила чоловіка перед фактом, що це все їй набридло, тому іде працювати на роботу.

– Ти у своєму розумі? Не говори дурниць, якщо ти підеш на роботу, хто буде доглядати за дитиною та бабцею? Правильно, ніхто, ти це прекрасно знаєш! – різко відповів чоловік.

– Та ні, можеш і ти сидіти та доглядати їх. Я маю вищу освіту, тому теж можу іти працювати. Знайду собі хорошу роботу, зароблятиму гроші, не менші, ніж ти. А можливо навіть і більші!

– Щось ти починаєш вигадувати. Нічого в тебе не вийде, заспокойся.

Та чоловік помилися. Аллі поталанило, і вона таки справді знайшла собі хорошу роботу. Її життя змінилося. Кожного дня вона йшла на роботу та приходила з роботи з усмішкою на обличчі, щаслива та життєрадісна. Чоловік був змушений взяти на роботі відпустку. Він був переконаний, що дружина трохи походить на роботу, їй набридне, вона заспокоїться, звільниться та буде далі доглядати за дитиною та бабцею.

Домашні справи та рутина виснажували Сашка. Він кожен день доглядав за дитиною та бабцею. Її потрібно було мити, водити в туалет, готувати їсти, годувати, прибирати за нею. Терпець чоловіка урвався. Він практично завжди був агресивним та озлобленим.

Настав час, коли до виходу Сашка з відпустки залишився тиждень, і тоді він зрозумів, що дружина не збирається звільнятися. Чоловік дуже хотів відпочити, проте не знав, куди подіти дитину з бабцею. Потрібно було щось придумати. Тоді Сашко сказав бабці, ніби на неї чекає в гості її племінниця.

– Я завезу на залізничний вокзал, посаджу на потяг, а там вже тебе зустріне Валя. Трішки розвієшся, відпочинеш, побудеш на батьківщині, зустрінешся з людьми, за якими вже напевне скучила.

– Яка я щаслива. Дякую тобі, Сашко! Ти виріс чудовою та хорошою людиною в мене. Ти мене доглядаєш, турбуєшся. Я тобі за це дуже вдячна.

Тоді вони зібрали речі бабці та поїхали на вокзал. Приїхавши, Сашко віддав бабці квиток на потяг і сказав, що йому потрібно бігти, бо багато справ. Поїхав, а бабцю залишив саму.

Півтори години Людмила Дем’янівна чекала на потяг, а його все не було. Тоді вона вирішила підійти до працівника вокзалу та все розпитати. Тоді з’ясувалося, що її потяг відправився. Бабця просто не почула, коли об’являли її потяг. Все-таки не молода жінка, поганий слух, ще й інсульт дав своє.

– Ой, а як же мені тоді бути? – зі сльозами на очах промовила Людмила Дем’янівна.

– А ви що тут сама? Де ваші близькі? – запитав працівник.

Тоді пані Людмила усе зрозуміла: внук її покинув саму на вокзалі. Вона заважає йому жити, не потрібна нікому. Стала для внука тягарем. Внук забув про все, що для нього зробила його бабця.

Людмилі Дем’янівні довелося цілу ніч провести на лавочці на вокзалі. Сотні людей проходили повз неї, проте ніхто не звертав уваги. Внук навіть і копійки не дав бабці. Вона просиділа всю ніч голодна. Потім, не зважаючи на голод та мороз, бабця заснула на лавці.

Наступного дня вона знову цілий день просиділа на лавочці на вокзалі. А під вечір до неї підійшов чоловік та промовив:

– Добрий вечір, я тут таксистом працюю. Бачив ще тут вас вчора, щось трапилося?

– Так, внукові стала не потрібна, от він мене і вигнав із будинку. Тепер нікому я не потрібна, залишилася без даху над головою, з пустими кишенями.

– Ви можете жити в мене. У мене є донька, жінка померла при пологах.

Людмила Дем’янівна погодилася, іншого варіанту в неї не було.

Володимир Олегович привіз бабцю до себе на квартиру. Там вона познайомилася з донькою Світланою.

Пані Людмилу нагодували, одягнули, нагріли. Ця турбота розчулила стареньку, і та розплакалася. Потім вона розповіла чоловікові та його доньці про те, як рятувала життя солдатам на війні, як з чоловіком познайомилася, про їхнє спільне життя. Розповіла про те як народжувала, виховувала сина, про смерть його та невістки. Як самотужки виховувала внука. І як так трапилося, що вона йому тягарем та непотребом стала. Володимир Сергійович та Світлана співчували бабці. Вирішили залишити її в себе. Вони доглядали за нею, турбувалися. Вже звикли жити з нею та навіть полюбили, як рідну.

Пройшло три місяці. Людмила Дем’янівна померла. Після її похорону, стало відомо, що вона написала заповіт, де було написано, що свою велику трикімнатну квартиру в центрі Києва, вона віддає Володимиру та його донці.
Через це Сашко подав до суду, аби спробувати відсудити собі квартиру. Та потім судді стало відомо, що внук відвіз бабцю на вокзал та залишив її там. Тому справа була програна. Квартира залишилася Володимиру.

Ось так був покараний внук за свій лихий вчинок. Наскільки треба бути жорстоким, аби вигнати рідну бабцю з дому!

Ось вона справедливість! А все-таки існує на світі така річ, як правило бумеранга. Ви погоджуєтеся?