Чоловік пoкинyв мене, коли народилась наша дитина!

Мені й досі важко згадувати той період свого життя. У 20 років я народила дитину, але мій 25-річний цивільний чоловік повідомив мені, що ми його oбтяжуємо, тому він повинен полетіти у США, де його чекає велике майбутнє. 3paда цієї людини та самостійне виховання малюка у такому віці привели мене до дeпpeсії. На щастя, поруч зі мною була мама, яка довгий вас допомагала мені вибратися з цього стану.

Минув рік, і я знову закохалась, в італійця (скажу чесно, що тоді зовсім забула про доньку). Місто у нас велике, тому зустріти когось з іншої країни не важко. Вже через місяць після нашого знайомства він покликав мене їхати до нього на Батьківщину.

Я не могла припинити уявляти, як ми з візочком гуляємо красивими берегами моря та насолоджуємось краєвидами. Але все це мало залишитися лише у моїх мріях, бо чоловік швидко опустив мене на землю, повідомивши, що хоче забрати лише мене, без доньки.

Я не очікувала від нього такого, адже попри моє халатне ставлення до доньки останнім часом я все одно сильно любила її й просто так залишити не могла. Ми домовилися, що він дає мені тиждень на роздуми.

Якщо чесно, то рішення я прийняла вже наступного дня і лише чекала, коли коханий приїде, щоб повідомити йому. І ось день, який все вирішує. Я чекаю його із зібраними речами у квартирі, цілую сплячу доньку наостанок та телефоную мамі, яка нічого про це не знала, і кажу, що вилітаю. Через мить вимикаю телефон. Я впевнена, що моя мама виховає доньку хорошою людиною, а я закордоном влаштуюсь на роботу, буду допомагати їм грошима і сама інколи приїздитиму.

Я сіла у машину до коханого й обернулась назад. Раптом до мене дійшло усвідомлення всього жаху, що зараз я роблю. Поруч зі мною чоловік, якого я знаю лише місяць, а вдома на мене чекає моя донька, якій потрібна я, а не гроші. Я вискочила з авто і побігла з речами назад, помахавши коханому.

Донька далі спала у ліжечку. Я сіла біля неї й почала плакати, мені було так соромно, що я навіть могла про таке подумати. Через 5 хвилин у квартиру увірвалась захекана мама, побачивши мене, вона й сама розплакалась і почала мене обіймати.

Зараз доньці 6 років, і я веду її у перший клас, я навіть не помітила, як швидко пролетів час. Я рада, що тоді не зробила тієї рокової помилки, бо зараз би не могла спостерігати за тим, як росте моя кровинка, не могла б її обіймати та цілувати, не могла б радіти її успіхам і першим прочитаним словам.

Жінки, мами, пам‘ятайте, що жодні ілюзії у вашій голові не зможуть замінити вам дитину!