Олег сказав, щоб я геть забиралася. У нього к0ханка була вже давно. Він збирався привести її у квартиру. Житло було його, а я з дитиною була зайвою тут тепер.
– Хочеш, я піду. Дай лише речі зберу.
– Збирай. І провалюй! Та кішку свою потворну не забудь! З собою її бери! – кричав Олег.
– Мамо, а що таке «потворна»? – запитала мене донька.
– На матір подивися – будеш знати! – грубо сказав чоловік.
– Донечко, не слухай тата. Бери свій портфелик. Ми їдемо звідси.
– А чому тато говорить такі слова?
– Він просто розгніваний…
– Потворний? – перепитала донька.
– Я тебе зараз відлупцюю, щеня ти погане! – підлетів до Аліни Олег.
Я стала на захист доньки. Загородила її собою:
– Дуже мудро – дитину бити, яка навіть не знає значення слова!
Олег зніяковів. А тоді просто взяв наші валізи і викинув їх за поріг…
Минуло п’ятнадцять років. Олег розійшовся зі своєю коханкою. Він прийшов миритися до нас.
Я вже вдруге заміж вийшла. Аліна влаштувалася у житті, їй вже не потрібен був батько. Знайшов, прийшов до нас, стоїть-посміхається, питає, чи впізнали.
– Звичайно, впізнали. А тепер, тату, я знаю, що таке потворний… Жахливо, коли в душі потворний! – з сарказмом промовила донька.
– Не зрозумів…
– Прощай, тату!
Вона дістала з полиці у коридорі свої старі іграшки та кинула їх Олегу під ноги. Звичайно, це негідний вчинок, але я ніколи не думала, що дочка запам’ятає те слово з минулого.
