Відбір між дітьми у них був. Маленькому Андрійку все купували, а про внучку забували, мусили ми з дідусем про неї турбуватися!

Мою єдину доньку звуть Ольга, їй вже майже 40 років, вона повністю влаштована в житті, має чоловіка та двох діток, проте це її другий шлюб. Від першого шлюбу в неї залишилась донька Ярослава, їй зараз 14 років, а у другому з’явився син Андрійко.

З першим чоловіком моя донька розлучилась через банальну причину – він почав їй зраджувати, а вона зловила його на гарячому. Пробачити сил не мала, тому і перебралась додому. У нас з чоловіком трикімнатна квартира, тому ніхто не тіснився.

Жили ми у мирі. Донька ходила на роботу, а я вже тоді на пенсію вийшла, тому доглядала Ярославу, сама їсти готувала. Вона могла і відпочити у клубі, і з подругами гуляла. Ми їй ні в чому не перечили, не докоряли, розуміли, що потрібно влаштовувати особисте життя.

Коли Ярослава пішла у школу, то я вирішила нагадати доньці про її існування, адже на той момент саме я займалась вихованням дитини. Вона спочатку старалась, але вистачало її материнських почуттів ненадовго. А коли Ярославі було 9, у неї з’явився вітчим. Оля швидко розписалась з новим чоловіком, тому що вже була вагітною. Звісно, питати у нас ніхто не став, чи хочемо ми, щоб з нами жив зять, а ми й не хотіли йти проти доньки.

Тепер нас жило 6 у трикімнатній квартирі. Звісно, між нами траплялися сварки, непорозуміння, але в основному ми жили дружно. Але була одна річ, яка мене дуже не влаштовувала у новому чоловікові моєї доньки – це те, що він не зміг полюбити Ярославу, ставиться до неї, як до чужої дитини. А за ним і Ольга припинила визнавати доньку як рідну.

Відбір між дітьми у них був. Маленькому Андрійку все купували, а про внучку забували, мусили ми з дідусем про неї турбуватися! Яра давно зрозуміла, що відбувається, все частіше ігнорувала названих батьків, закривалась у собі. З нами вона не боялась бути щирою і говорила, як їй це болить, а мені було дуже боляче це чути.

Недавно Оля з чоловіком оформили іпотеку на квартиру, обрали вони новий район, щоб Андрійко міг ходити у кращий дитячий садок, оскільки це було дуже далеко до школи Ярослави, вони прийняли рішення залишити її з нами, мов не можна так просто витягувати дитину з соціуму, до якого вона вже звикла.

Від такого їхнього рішення я остовпіла. Ні, я не була проти, щоб онучка продовжила жити з нами, але вона ж сама хотіла бути поруч з мамою, а та просто так захотіла її залишити.

Ярославі пояснили, чому так вчинили, та вона сама погодилась, що не хоче прощатися з друзями та школою. Все було досить добре. Спочатку Оля часто приїздила до доньки, проводила з нею час, купувала щось, але з кожним місяцем її відвідини ставали рідшими. Тепер Олю ми бачимо лише раз на місяць, і це якщо пощастить. Ярославу ми утримуємо на пенсії та аліменти, які їй платить тато. Пощастило, що вони є, тому що Оля нам нічим не допомагає.

Зараз нам вистачає цього, щоб жити, але незабаром онука має ходити до репетиторів, її очікує навчання в іншому місті, а цього всього ми не потягнемо.

Хоча це не найбільше, що мене розчаровує. Найбільше – це моя власна донька, яка просто забула про існування Ярослави, мов про якусь помилку. І найгіркіше те, що сама Ярослава говорить, що вона мамина помилка.

Коли я пробувала говорити про це з Олею, то вона назвала Ярославу «причепом». Після цього мене прорвало, я висловила все, що про неї думаю, як про нікудишню маму, а потім плакала не одну ніч. Не могла повірити своїм вухам, що моя кровинка так сказала про рідну доньку. Можливо, це моя провина, що я її так погано виховала…. Але де ж я зробила ту фатальну помилку?