Якби ми не говорили, та діти завжди любитимуть більше рідних батьків, які у перші роки життя подарували їм любов та турботу, і як би чужі не старалися, вони не зможуть цього добитися. Обговорити цю тему я хочу не просто так, адже тепер тим самим вітчимом хоче стати мій син.
Вже після знайомства з Ольгою та її сином, я почала вмовляти сина обірвати з ними всі зв’язати, мов швидко прив’яжеться, але він мене не слухав. Тепер він з нею одружився і хоче виховувати її сина, а мене навіть чути не хоче, хоча й повинен розуміти, що Ользі просто вигідно, що у сина буде «тато», який їх забезпечуватиме.
Згодом я зрозуміла, що такі розмови не мають сенсу, тому почала просити у молодят народити мені рідного онука. Але й це вони ігнорували.
Я вже почала сумніватися у собі та почала звертатися за порадами до подруг. Вони не перший рік на землі і точно можуть допомогти моєму сину. Вони всі, як один, стверджували, що я права і синові потрібно власну дитину, а от їхні діти відстоювали думку мого сина. Можливо, це і є та сама різниця між нашими поколіннями? І що ж тоді чекатиме на моїх онуків у майбутньому? Страшно уявити…
Це ж буде кожна дівчина лізти до чоловіків у ліжко з повною переконаністю, що навіть з дитиною хтось та й візьме її за дружину. Яке ж свавілля тоді творитиметься! А раптом чоловіки того покоління усвідомлять, що не хочуть виховувати чужих дітей? Що тоді робити з безбатьківщиною, що пануватиме?
Я досі продовжую пробувати поговорити з сином і переконати, що цей шлюб був помилкою. Можливо, згодом він схаменеться.
Я не впевнена, що мене тут всі зрозуміють, але я вважаю, що краще виховувати рідних дітей, які точно будуть вдячними тобі, а не тих, хто головою вертітиме, бо ти їм “не тато”.
Що ви по це думаєте?
