Так, я ненавиджу її та не приховую цього. Ця людина зруйнувала найдорожче, що у мене було – мою сім’ю. Хіба можливо взагалі, щоб після появи свекрухи двоє люблячих сердець змогли перетворитися на тих, ким ми стали з чоловіком? Виявилось, що можливо.
Коли ми познайомилися з Вовою, то у мене вже був син від попереднього шлюбу. Його це не злякало й не відштовхнуло, а навпаки. Він швидко знайшов з ним спільну мову й радів щоразу, коли ми були втрьох. Єдиною, кого дратував мій син, виявилась свекруха. Вона говорила, що через його наявність я стала «поношеною» і старою «каргою» (за Вову я була старша на два роки). Якби вона до нас з чином не чіплялась та обґрунтувати її це було нічим, бо ми повністю самі себе забезпечували й не потребували чиєїсь допомоги.
Хоча, свекруха почала мені говорити це в очі тільки після того, як ми з чоловіком розписалися. Про всі інші випадки мені розповідали спільні знайомі, тоді я ще не вірила, що мила й добра Лідія Петрівна може таке про мене говорити.
Почалось все наступного дня після розпису. Вова ще жив на дві квартири: з мамою і зі мною, але в той час, як це сталось, він був на роботі. Коли вона прийшла, то здавалась досить приязною й настоювала випити чаю. Я запросила її на кухню й там почалося. Спочатку летіли образи, яка я нікудишня мати й дружина, а потім почалось моральне знищення. Я ледь змогла її виставити за двері. Тоді я в істериці подзвонила чоловіку, він примчав, як тільки зміг і ще півдня виводив мене зі стану істерики. Після цього він відправився до своєї мами й забрав свої речі, повністю переїжджаючи до мене. Його мама ще намагалась зі мною зв’язатися, але всі її спроби я обмежувала, як могла.
Два роки ми жили дуже добре. Звичайно, були й дрібні сварки, але це нічого у порівнянні з тим, як ми любили один одного. Адже навіть після того, як Вова дізнався, що я більше не зможу мати дітей, він ще більше прив’язався до чужого сина й ні слова не сказав мені у докір.
А після цього на горизонті знову з’явилась його мама. Все ніби було чудово, вона просто говорила з сином, запитувала, як у нас справи й передавала мені «привіт», я навіть подумала, що, можливо, її варто запросити до нас на вечерю, бо вона вже зрозуміла свою помилку.
Потім вона попросила Вову повернутися додому на декілька днів, бо щось у неї тиск скаче й ходити вона самостійно не в змозі. Я, звичайно, була не проти, як-не-як рідна мама, тим паче, у нас все добре, що може трапитися. Але я тоді й не підозрювала, що зараз би, на моєму місці, віддала б останні гроші на няньку.
Щоденно протягом тижня, вона йому розповідала, що хотіла б бачити біля нього молоду красуню, що народить йому його рідних діток, а не мене, що вже «поношена» іншими й нічим більше похвалитися не може. І мій чоловік у це повірив.
Коли він повернувся додому, то поводився дивно, мов намагався вивести мене на конфлікт, був постійно злий й не розмовляв зі мною, я намагалась дізнатися причину його поганого настрою, але на це він мені відповів, що просто хоче розлучення. Пояснювати він це не збирався, а бігати я за ним не хотіла, тому просто підписала все необхідне і на цьому ми розійшлися.
Перший час я не могла з цим змиритися, а особливо боляче було дивитися в очі сину, який питав, де пропав тато й говорив, що хоче знову з ним погратися. Йшов час, рана трохи загоїлась, але досі кровоточила.
Пройшло два роки. Як я випадково зустріла ту саму жінку що зруйнувала мій шлюб. Вона мило зі мною привіталась, я відповіла її сухо і вже хотіла йти, як вона почала мені розповідати про Вову. Як він одружився і все було добре й син народився, але невістка, хоча й красуня та молодша нього, виявилась нікудишня і за дитиною подивитися не може, і прибратися також ні.
Я не хотіла цього всього слухати й знати, воно мені зовсім не потрібне. Але мене дивувала свекруха, що недавно так само мене поливала багном, як робить це зі своєю новою невісткою.
Це ж наскільки потрібно бути лицемірною та поломаною, щоб просто так зруйнувати кохання свого сина і потім дивитися мені в очі, ніби так мало й бути. Що ж не так з цією жінкою, що так у неї все просто?
Після того, що сталось, я почала працювати з психологом і щиро надіюсь, що скоро моя рана затягнеться.