Почалось все з дзвінка брата, у якому він повідомив, що тато сильно захв0рів, він не має часу його глядіти, для невістки він чужий, а я все одно нічим у декреті не займаюсь, тому й повинна цим займатися.
Мій брат, Олег, старший за мене майже на 10 років, і для батька він завжди був гордістю та любов‘ю всього життя — перший син, спортсмен, розумник, все, як можна лише мріяти. Мама схилилась до татового боку, тому й виходило так, що у сім’ї я завжди буда недолюбленою і стояла на другому місці.
Ще з дитинства я засвоїла, що мій брат має досягнути вершин, а мене народили лише для того, щоб мати помічницю й доглядальницю на старості літ, адже брату просто ніколи буде цим займатися. Раніше мені здавалось це просто образливими словами, а зараз вони набувають зовсім іншого сенсу.
У школі я завжди навчалась на відмінно, вчителі пророчили мені хороше майбутнє, але батьки їх ніколи не слухали, вони повністю віддавали себе брату, який навіть п‘ятірки додому рідко приносив й не зміг вступити на державне, тому батьки мусили оплачувати йому контракт. Пам‘ятаю, тоді мама часто брала додаткові зміни, а тато інколи виїжджав підробити, як таксист.
Після навчання куди б брат не влаштовувався на роботу, минало кілька місяців і його виганяли. Звісно, батьки буди переконані, що справа не у тому, що він поганий працівник, а у тому, що йому знайшли заміну (чийогось брата, кума, свата).
В університет я змогла самостійно вступити на бюджет, але батьки навіть тут мене не похвалили й не зраділи, бо одночасно з цим брат привів додому невістку, і для них це було набагато важливіше. Після цього я зі своєї кімнати перебралась на кухню, на скромний диванчик, бо мою кімнату зайняла молода пара, якій мама з татом буквально у всьому намагалися догодити, боячись, що ті, коли народять онуків, заборонять їм з ними бачитися.
Через рік не стало татової мами. Свою однокімнатну квартиру (на прохання сина) вона переписала на онука, але жити у ній судилось нам трьом, а не молодятам, адже, за словами батьків, у них ось-ось з‘являться дітки, тому їм потрібно більше простору, ніж нам.
Університет я закінчила з червоним дипломом і швидко знайшла роботу, де познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком. Ні у мене, ні у нього не будо свого житла, тому жити ми почали на орендованій квартирі, у той час в Олега уже підростав старший син, а дружина сиділа у декреті.
Хоча ми з чоловіком жили на орендованій квартирі, але допомагали та батькам, бо, за їхніми словами, брат надто мало заробляв, а мамі з татом не вистачало їхніх пенсій для повноцінного життя. Згодом, дійшло до того, що, окрім мене, їм почав допомагати й мій чоловік.
Але коли маленькому Остапу, сину Олега, стукнуло п‘ять років, мій чоловік поставив крапку у цій благодійності й сказав, що невістці прийшов час виходити на роботу, й ми більше не будемо їм допомагати, бо ми самі скільки часу живемо на орендованій квартирі, й нам залишається лише мріяти про свій куточок та дітей.
Наступні три роки тато припинив з нами спілкування (мами уже не будо серед живих). За цей час ми встигли взяти кредит в іпотеку й ростили однорічну донечку. І тут одного дня мені телефонує брат й оголошує, що тепер я особиста доглядальниця тата, адже йому не має коли цим займатися, а для його дружини він абсолютно чужий. Я не стала сперечатися, татові було дійсно погано, і попри все я хотіла допомогти йому.
Татові було дуже погано, я буквально виходила його і навчила заново ходити й жити. Через певний час він мені зізнався, що двокімнатну квартиру він також переписав на сина, адже у мене є чоловік, і він мене має забезпечити, а батьки мені й так багато дали. Мене це образило, але сперечатися чи показувати це я не стала.
Через пів року тато вже чудово себе почував і мав повернутися жити у свою квартиру, й ми домовилися, що двічі на тиждень я буду приїздити, привозити йому ліки й перевіряти його стан.
Але виявилось, що йому немає куди повертатися, бо брат продав однокімнатну квартиру, мовляв, а навіщо вона йому, якщо він живе з нами. За отримані гроші вони купили дві машини. У мене не залишилось слів.
Після такого я прийняла тверде й, можливо, жорстоке рішення. Але я сказала, що тато переїжджає назад у свою двокімнатну квартиру. Перш за все, вона все ще належала йому, бо він лише написав заповіт, а не дарчу, а по-друге, я втомилась, що мною постійно користуються і керують моєю долею замість мене.
Тата злякало таке рішення, він боявся, що син образиться на нього за те, що він повернувся жити до них, а це для нього будо б справжнім ударом. Чоловік прийняв моє рішення з посмішкою, і ми разом відвезли тата у його квартиру. Коли брат нагадав мені, що я народжена, щоб доглядати батьків, то я йому сказала, що він був народжений стати успішним, але чомусь живе на мінімальну зарплату, тому ми двоє невдалі проєкти своїх батьків.
Я втомилась терпіти до себе таке ставлення. Я його не заслуговувала.
Тато часто телефонував й плакав, як йому погано живеться з невісткою та сином. Мій чоловік сказав, щоб він порвав заповіт, і все зміниться. Батько так і зробив, й після цього брат та його дружина стали справжніми ангелами й більше не турбували батька.
Мене вони бачити не хочуть й тепер не признають, як родичку, але мені це зовсім не потрібно. Для себе я давно зрозуміла, що з цими людьми мене нічого не пов‘язує, і я зробила все, що могла для щастя мого тата та брата, навіть якщо вони цього не усвідомлюють. Прийшов час подумати й про себе.