Чим обернулося заможне життя Володимира Миколайовича

Володимир Миколайович дуже любив гроші. Він просто обожнював розкішне життя, яке можливе було тільки завдяки товстому гаманцю. Тільки от працювати чоловік зовсім не хотів.

І тоді ще молодий Володя вирішив для себе: «Треба просто одружитися з заможною дамою. А що? Дівчата так роблять! Хочуть красиве життя – зваблюють багатих чоловіків і виходять за них заміж. То чому ж і йому не спробувати? Всі про рівноправ’я говорять, то чому воно не може і у таких нюансах заключатися? Альфонс? Подумаєш! Зате заможне життя забезпечене і прогинатися ні під кого не потрібно!»

Володі не була важлива ні зовнішня краса, ні душевна. Йому потрібна була багата мадам. І фортуна посміхнулася йому – він познайомився з Ольгою. Вона не була вродливою, та й фігура – не найідеальніша. Зате Оля – вихована, чемна, з пристойної забезпеченої сім’ї. У неї хороша освіта, престижна професія.

Володя був струнким, гарним, карооким. Дівчата у школі мало не билися за нього. Тому для нього не виявилося проблемою завоювати Ольгу. Він швидко закохав до безтями її у себе. Ще б пак! Такий красень на неї звернув увагу! І не біда, що вона старша нього на десять років. Як кажуть: коханню кожен вік підвладний.

Батьки відмовляли Олю виходити заміж за Володю. Вони чомусь відразу зрозуміли, що він корисливий, що не кохає він її. Та донька слухати їх не стала. Вона таки стала його законною дружиною.

Володя був дуже щасливим. Його мрії про заможне життя почали збуватися. Тесть за проханням Ольги влаштував його до себе на фірму. Тому тепер зять лише контролював роботу підвладних йому людей. І більше не робив нічого. Лише керував. Володя їздив на власному автомобілі, мав гроші, ходив по ресторанах, їздив з Ольгою на всі можливі курорти та за кордон на відпочинок.

Вдома теж нічого не робив. У будинку працювали хатні робітниці. У разі ремонту можна було викликати професіоналів. Гроші були на все.

На початку 90-х взагалі просто казка почалася. Багатство прямо падало до його ніг, дякуючи заможному тестю та дружині. Впливовий тато Ольги зміг розкрутитися ще більше у той період.

І для щастя зовсім не доводилося зусиль докладати. Лише мав Володя бути доброзичливим і привітним з Ігорем Миколайовичем, своїм тестем, шанувати тещу та робити вигляд, що любить він свою Олю. Хоча насправді вона йому такою бридкою останнім часом здавалася.

А потім все почало руйнуватися. Оля і її батьки наполягали на тому, що пора про діток подумати. Володі зовсім цього не хотілося. Та куди ж подінешся? Хочуть – то треба задовольняти їхні бажання.

Оля завагітніла. Через дев’ять місяців вона народила доньку, яку назвали Альбіною. Володя не відчував ніяких батьківських почуттів. Його дратував постійний крик та плач немовляти. Крім того, Оля погладшала, стала ще більш бридкою та негарною. Він намагався якомога менше бути вдома. Добре, що й дружина не вимагала від нього допомоги. Для цього у будинку нянька була. Та й обожнювала Ольга доньку, весь свій час з нею проводила, натішитися не могла.

Так минуло два роки. А далі біда прийшла у дім. Його дружина та впливовий тесть потрапили в автомобільну катастрофу. Ігор Миколайович помер на місці. А Оля тиждень у комі була, але з неї так і не вийшла. Теща не змогла пережити таке горе і через декілька місяців у неї інсульт стався. Не вижила й вона. Залишився Володя один з маленькою Альбіною на руках.

«Ну хоч багатим вдівцем буду!» – розмірковував чоловік.

Та виявилося, що фірма колись ще заможної родини збанкротувала. На рахунку було не дуже багато коштів. Тому довелося продати будинок батьків Ольги та два автомобілі. Пізніше довелося звільнити зі свого дому хатніх працівниць, бо не було чим оплачувати їхню працю.

Доньку Володя відправив до своєї мами, бо не справлявся з дитиною сам. Це так він матері сказав. Насправді ж хотів влаштувати нове багате життя, до якого він вже звик. Але щастя не поспішало до нього.

Минали роки. Володя продав будинок, переїхав у скромну квартиру. Свою дитину він назавжди викреслив із життя. Не телефонував, не зустрічався, не давав гроші. Як жила  Альбіна з його матір’ю, він навіть не цікавився. Працювати так і не почав, а всі його збереження танули на очах. Багату жінку не знайшов.

Володя, ні – Володимир Миколайович підійшов до дзеркала. На нього дивився немолодий чоловік 55 років. Дивився ображеним поглядом, з невдоволенням на своє нікчемне життя. Тепер він був зовсім негарний і бідний. У Володі не було грошей. І не було, де їх взяти.

І тут Володимир Миколайович згадав про свою доньку.

«Їй вже десь під тридцять років. Вона, напевно, працює. А я – її батько! Уже немолодий. Вона повинна мені давати гроші! Працювати я не можу, бо маю інвалідність» – розмірковував чоловік. Яку саме інвалідність – Володимир Миколайович вирішив придумати потім.

Він через декілька днів розшукав Альбіну. Вона працювала юристом у престижній фірмі. Але донька не збиралася йти на поступки. І грішми теж не збиралася ділитися з батьком.

Вона визнала, що Володимир Миколайович – її рідний батько, якого вона не бачила майже 20 років. Але відповіла рішуче:

– Слухайте, шановний! Я нічого нікому не збираюся оплачувати. Не подобається – всі претензії до суду. Але я розповім їм, як Ви мене покинули, як віддали бабусі. Як я у п’ятнадцять років я змушена була працювати, бо нам не вистачало навіть хліб. А коли бабуся, Ваша рідна мама, п0мерла, Ви навіть на п0хорон не приїхали. Куди ж там? Ви влаштовували особисте життя!

– Послухай, доню…

– Згадали, що я Вам доня? Пізно вже! Ні копійки від мене не отримаєте! Забирайтеся геть!

Сумний повертався додому Володимир Миколайович. На його очах бриніли сльози. І це були сльози відчаю. Бо він назавжди прощався з мріями про щасливе життя. Але так і не зрозумів, що щастя – це не товстий гаманець.