«Де ти відк0пав це дівчucько? Хіба ти не бачиш, що вона не пара тoбі?» – схвильoванo запитала мати

Син рішуче зайшов у дім, ведучи за руку якусь дівку, і промовив:

– Мамо, знайомся. Моя дівчина – Дарина. Ми збираємося одружитися.

Галина Романівна стояла, як вкопана. Вона думала, що її син жартує з нею. Стояла, дивилася на бідненько вдягнуту дівчину. Дарина теж ніяково поглядала на майбутню свекруху.

«Боже», – думала Галина Романівна, – «Добре, що мій Василь не бачить цього. Де воно звалилося на мою голову? Якесь убоге, неохайне, розтріпане. Ми з чоловіком сподівалися, що Володя одружиться на пристойній дівчині! Кого він собі обрав? Чи з вулиці її десь підібрав? Який сором!»

– А я тут пиріжечки приготувала. І привезла вам ще мариновані огірки, повидло, грибочки. Все сама консервувала! – виставляла баночки на стіл з корзинки Дарина.

Дуже хотілося дівчині, щоб мама її коханого достойно її оцінила. Та все безуспішно. З першого погляду не сподобалася невістка Ганні.

– Де ти відкопав це дівчисько? Хіба ти не бачиш, що вона не пара тобі? – схвильовано запитала мати Володимира.

Декілька років тому у чоловіка Ганни Романівни діагностували онкологію. Що вона тільки не робила, як не лікувала його, де тільки не возила… Та не вдалося їй врятувати Василя. Прожив він тільки вісім місяців.

Дуже важко переживала цю втрату жінка. Довго в депресії знаходилася, плакала постійно. Почала до церкви ходити все частіше. Тяжко на душі було й Володимиру. На цьому фоні почали у них з матір’ю взаємини погіршуватися.

Володя потоваришував з якимись сумнівними друзями, почав палити і пити. Все частіше син додому взагалі не повертався. Через те часто скандалив з матір’ю та не з’являвся тижнями. А ось прийшов, ще й дівку з собою приволік чужу.

– Я люблю Дарину. Тому одружуся з нею! І хочу, щоб ти мій вибір поважала. А жити ми будемо тут. Ти ж не проженеш з дому єдиного сина? Тим паче, що Дарина вагітна від мене. У тебе скоро буде онук чи онучка.

Як Ганна не вмовляла Володю, не подіяло. Він одружився з Дариною. Сумна й ображена сиділа на весіллі мати – не такої пари вона хотіла своєму синові.

Але згодом Дарина показала, що невістка вона хороша: довго не спала, готувала смачно, в квартирі завжди чисто і охайно було, все на своїх місцях. З Ганною Романівною дівчина була привітна й щира. Та часто свекруха находила, чим дорікнути або образити Дарину. Інколи навіть розмовляти з нею не хотіла.

Недовго жила невістка у свекрухи. Володя повернувся до пияцтва, знову колишніх друзяк завів. Декілька днів поспіль не приходив додому на ніч. А одного разу взагалі привів у їхню квартиру коханку.

Дарина плакала, стукаючи у двері кімнати Ганни Романівни:

– Мамо, що робити мені? Володя сказав, щоб я йшла звідси. Він більше не може на мене дивитися. Я йому гидка своєю вагітністю. Куди мені йти? Як народжувати?

Ганна Романівна невістці допомогти нічим не могла. Або взагалі й не дуже прагла цього. Вона лише порадила Дарині вернутися додому:

– Я знала, що ви не підходите один одному ще з самого нашого знайомства. А тепер чим зарадити? Виганяє – то йди. В тебе батько живий є. До нього і повертайся. А за дитину не переживай. Я буду допомагати грошима.

Дарина зі сльозами пакувала валіза. Дівчина мріяла про щасливу родину. Вона у снах навіть бачила, як її маленька дитина бігає по кімнатах цієї розкішної квартири, а бабуся Ганна бере її на ручки і цілує. Вона думала, що немовля змінить ставлення свекрухи до неї.

Мріяла Дарина, що й чоловік буде хорошим татом, а для неї вірним другом. Як швидко розпалася її сім’я! Лиш відчай та неспокій, мабуть, назавжди поселилися в самотній душі.

Повернулася дівчина жити до свого батька, бо маму давно вже поховали. Повернулася, тільки вже вагітною.

Пройшло близько дев’яти років з того часу. Ганна Романівна дотрималася обіцянки – вона дійсно допомагала матеріально. Щомісяця кошти надсилала на Алісу, свою внучку. Навіть декілька разів зустрічалася з нею. А от Володя так ні разу свою дитину не бачив і не хотів бачити. Та на аліменти Дарина навіть не подала.

Згодом у Ганни Романівни розвинулася хвороба суглобів. Їй було тяжко рухатися, і вона вже не могла допомагати внучці. Та Дарина влаштувалася на хорошу роботу, тому могла забезпечувати себе і дитину. Батько помер, а вони залишилася жити в його хаті на околиці села.

Якось від знайомих Дарина дізналася, що її колишню свекруху син здав до будинку пристарілих. Ганна Романівна на той час переписала йому квартиру. Була вона вже немічна, тому Володі заважала. Син ні разу не відвідав її.

Як зазвичай, сиділа Ганна Романівна у кімнаті, сумно дивилася у вікно. І ось сусідка повідомила її, що відвідувачі прийшли. Усміхнулася Ганна нарешті, сподівалася, що син про неї згадав.

Та приїхала до неї Дарина. І не сама, а з онучкою. Аліса вже підросла, була справжньою красунею. Дарина сказала:

– А ми щойно дізналися, що Ви тут – зразу у дорогу зібралися. Скучили за Вами страшенно. Я Вам тут ось пиріжечків напекла.

Ганна Романівна сльозами заливалася: син ні разу не відвідав, а невістка, яку вона тоді не захистила, приїхала! Як же соромно було їй за це. Рідний син негідником виявився. Все про себе лише думав. І дружину вагітною вигнав, і матір йому не потрібна. А Дарина, яку вона вважала не рівнею своєму сину – прекрасна в душі жінка.

Обіймала старенька і Алісу, плачучи. Шкодувала, як мало часу приділяла цій дорогій дитині.

Годин п’ять сиділи онучка, невістка та бабуся у сквері і спілкувалися так, як ще ніколи в житті не розмовляли. Дарина розповідала, що так заміж і не вийшла. Але знайшла гарну роботу. А весь вільний час вона проводить з Алісою.

– Вибач мене, Дарино, що я не захистилася тоді за тебе. Тепер бач, як я за це розплачуюся…

– Не хвилюйтеся, я знаю чудового лікаря. Він вилікує Вас.

Через деякий час Дарина відвезла Ганну Романівну у лікарню. Згодом самопочуття старенької покращилося, і вона могла ходити самостійно. Та не повернулася в будинок пристарілих. Забрала її до себе Дарина.

Щасливе життя почалося у Ганни. На старості літ вона могла бути з онучкою. Разом у ліс по гриби ходили, і до ставка гуляти. Як хороше було у Дарини в селі! А Володя так більше в їхньому житті і не з’явився.