ЖИТТЯ

Дідуся з нами не було четвертий рік, але він так само дивився на них похмурим поглядом, бо Аліса знову вляпалась у неприємності…

Дідуся з нами не було четвертий рік, але він так само дивився на них похмурим поглядом, бо Аліса знову вляпалась у неприємності. У такі моменти, він складав руки на колінах й ніжно промовляв до неї: «Нумо покумекаймо над цим разом!».

Його не має поруч уже чотири роки, а вона й досі не може змиритися з тим, що змушена тепер про все думати самостійно. Насправді він був найріднішою людиною для неї, бо саме він виховував її та був поруч. Маму останній раз вона бачила у 7 років, у лікарні, а потім зустрічалася тільки зі співчутливими поглядами сусідів та шепотом: «бідна сирітка».

Її було все одно на всі ті розмови за її спиною, бо сиротою вона ніколи себе не відчувала, поки поруч був дідусь… а потім таки відчула. Це було для неї справжньою трагедією, загинув не тільки найрідніший для неї чоловік, а ще й справжній друг, з яким вона ділилася всіма проблемами та секретами. І він з нею вирішив бути чесним та відкрив свою таємницю за кілька днів до того злощасного дня.

Реклама
i-sonnik.ru

У той день вона сиділа за підручниками, бо готувалась до екзаменів, а поруч лежав дідусь, що часто зітхав. Вона розуміла, що тривожить його не тільки страшна хвороба, а й щось всередині, бо його погляд був десь далеко.

Реклама

Через кілька хвилин, він попросив її присісти на краєчок дивану, щоб міг бачити її.

– Алісо, відчуваю я себе слабшим з кожним днем і розумію, що багато дурниць робив у житті. Одною з них було б потягнути те, що я тобі розповім у могилу. Я довго не наважувався це розповісти, але таки…. Слухай мене уважно, Алісо – промовив він й притих, поки вона повільно кивнула головою.

– У 35 домі, що через 4 дома від нас, живе моя близька людина, я тобі про неї не розповідав, але… – тут він помітив, як погляд онучки метнувся до бабусиної фотографії й перебив її думки – Донечко, то не твоя бабуся, але це її близька подруга. Марія Захарівна хвора людина, її потрібні ліки, сама вона по них не може сходити, раніше я це робив, але як бачиш і я зараз не в змозі, тому прошу, нехай це буде моїм останнім проханням до тебе, але попіклуйся про цю чудову жінку.

Від того дня Аліса познайомилась з милою бабусею, Марією Захарівною, і щоразу приходячи до неї, вона дивилася на портрет дідуся, що здавалось дивився на неї таким же ніжним й водночас похмурим поглядом. Вона пам’ятала про його прохання й все виконувала.

Окрім неї, стареньку відвідувала якась жінка, що постійно, помітивши Алісу, починала кудись поспішати та зникала.

Не минуло багато часу, як Марія Захарівна відправилась вслід за дідусем. Так вже вийшло, що знайшла її саме Аліса, тому вона мусила чекати. Поки приїдуть всі відповідні служби та родичі. З’явилась і та таємнича жінка, що постійно спішила, виявилось, що це була сестра бабусі.

Всі родичі почали щось шукати у сервантах та шафах та, навіть, перед виходом обшукали Алісу, її було це вкрай неприємно, але вона розуміла їхні страхи. Обшук зупинила та сама дивна жінка й промовила до неї: «Ти багато у чому допомогла її, то може хочеш взяти щось з речей напам’ять?»

Аліса кивнула й відправилась до того самого портрету дідуся. Вона стала на великий диван й легенько потягнула портрет на себе. Вона почула, як луснула ниточка, на якій висів портрет і міцно притиснула його до себе.

Олена Миколаївна зателефонувала дівчині дуже невчасно, бо її якраз викликали терміново на роботу, бо на цеху знову сталась якась злам, але вона не змогла відмовити жінці, котра так благала: «Прошу, Алісо, Побудьте поруч! Ви мені зраз потрібні, як ніхто інший! Будь ласка, мила!».

Жінка чекала її на вулиці й не опускала свій благальний погляд, наповнений сльозами: «Ви вже здогадуєтесь про що я хочу поговорити?»

– Не маю найменшого поняття.

– Значить, вона вам нічого не розповідала та й не дивно, марила ж вона уже не перший рік. Розумієте, я ж не знаю, чи вона вам пояснювала, чому так до мене зло відносилась, та я ж і не винна була, у мене ж теж і діти та сім’я, і всім я потрібна, та й всім не вгодиш.

– Я досі не розумію для чого ви мені це все розповідаєте.

– Алісо, ти ж розумна дівчинка і сама бачиш, яка це несправедливість з її боку було дуже… а ось власне погляньте – промовила жінка й протягнула Алісі папір, де був заповіт Марії Захаріїної, де вона заповіла все її, затверджений нотаріусом – Вся родина то розуміє, що наша Марія уже була у мареві й могла на кого завгодно своє майно та гроші переписати…

– Так чого ви від мене хочете? – сухо запитала Аліса, що насторожило Олену Миколаївну.

– Ну, зрозумій мене, я її сестра, у мене ж діти та онуки ще, прошу відмовся, хоча б для того, щоб її ім’я не споганити. Ми вам дамо, чого ви забажаєте: там килим чи ліжко, чи ще чого!

– Не потрібно мені нічого, я завтра піду і відмовлюсь від заповіту, не хвилюйтесь. Ім’я вашої сестри не буде жодним чином забруднено.

– Дякую тобі, золотце! – підскочила Олена вже й хотіла розцілувати дівчину, та вона вчасно ухилилася, забрала заповіт й вирушила на роботу.

Того ж дня, дівчина та жінка зустрілися біля банку.

– Ну що, Алісо, кровинка наша, як все пройшло?

– Добре, зробила, як ви й просили.

Коли Олена Миколаївна гордо зайшла у кабінет та передала свої документи для отримання бажаного спадку, то раптом один з чоловіків промовив: «Не хотілося б вас розчаровувати, але всі кошти вашої сестри та квартира будуть переведені на будівництво нового дитячого садочку у цьому районі, названого на її честь. Так вирішила спадкоємиця, просто перед вашим приходом!»

Як би ви оцінили такий вчинок дівчини?

Реклама

Також цiкаво:

Close