Не змогла врятувати!

Мені вже далеко за 30, я маю двох прекрасних діток, люблячого чоловіка та улюблену роботу, от лише мене не покидають думки про те, чи правильно я живу, і який у всьому сенс.

Почну з того, що я людина творча та вразлива, тому я всі аспекти життя розбираю до дрібниць і у всьому шукаю щось таємниче.

Свій сенс я знайшла захованим у високій траві.

Все почалось теплого ранку в селі поблизу Одеси. Ми сиділи біля моря. А за кілька метрів від нас стояв великий ліс з високими деревами. У ньому було так свіжо та прохолодно, а травичка була така м’якенька, що мені не хотілось йти звідти. Хотілось залишитися тут на все життя і постійно гуляти босою та торкатися всіма частинами тіла природи.

Я пройшла кілька кроків по високій траві та зупинилася. За метр від мене дуже дивно шевелилась трава, я заглянула туди та була приємно вражена – там сиділо маленьке кошеня.

Кошеня було таким крихітним та немічним, що могло лише лежати на прохолодній травичці. Я швидко взяла його на руки та усвідомила, що воно за цей час не видало жодного звуку. Мене охопив жах від бездиханності та холодності котового тільця. Хто міг знати скільки часу він тут провів, і як взагалі опинився?

Я міцно притиснула його до себе і понесла до кімнати в санаторії, у якому ми жили. Він був ще живим, тому я пробувала відігріти його, міцно укутавши у свою найтеплішу кофту. Він лише раз на мене поглянув і заснув, а я почала розглядати його детальніше. Хоч і було видно, що він пробув там довго, але було щось дивне. Я почала ледь відчутно роздвигати його шерсть і заціпеніла від побаченого!

На ньому були блохи! Не кілька, а ціле місто цих жителів, що прагнули поживитися маленьким немічним кошеням! Я не знаю чому, але з моїх очей текли сльози від одної думки про те, що його зараз заживо з’їдали!

Наступну мить я боролась з собою та вибирала всіх блог з нового маленького друга. Мені здавалось, що, рятуючи його життя, я можу врятувати всіх рідних людей.

Кошеня лише слабко реагувало на те, що я роблю. Я злякалась, що мої дії лише погіршують його стан і вирішила поки дати йому спокій, а коли повернеться чоловік та діти, я попрохаю їх їздити зі мною у місто, щоб купити щось від бліх.

Поки я чекала їх, то спустилась на кухню. Окрім теплого молока мені дали ще й піпетку, тому я залила у нього кілька крапель. Здавалось, що він нарешті зміг заснути. Я зі спокійним серцем пішла зустрічати дітей та чоловіка. Кошеня залишила на балконі, боялась, що діти лякаються його вигляду.

За 10 хвилин ми збиралися виходити з дому, і я пішла на балкон, щоб перевірити його. Він покинув цей світ, був холодним та безжиттєвим.

Я знову не могла стримати сльози, я почала притуляти його до себе і просити пробачення, що не змогла врятувати. Він лише недавно з’явився на світ, ще не встиг його пізнати… А тепер я несла його у крихітній коробці з під цукерок ховати у те саме місце, де і знайшла.

Мені шкода, що це маленьке створіння змогло пізнати лише темну сторону життя – жорстокість, байдужість та см3рть і не встигло відчути любов та тепло… Ось таким жорстоким буває з нами життя.