Для всієї рідні я — скупердяйка. Зараз поясню, чому вони так вважають!

У сватів немає ні сорому, ні совісті. Наша сім’я проживає в селі, що розташоване біля міста Ужгорода. Усі, і навіть родина, вважать мене скупердяйко, бо ніхто з них не розуміє, як важко заробляти гроші в сезон. Не все так просто, як могло здаватися з першого погляду. Будинок перейшов мені у спадок від дідуся, хоча у самої вже є внучка. Забаганка доньки завела мене у ступор, легкий шок. На той момент, у мене був вільний задній коридор, але вони не захотіли його, бо холодно. Але про все по порядку.

Усі, і навіть рідні, переконані, що я скупердяйка. А все тому, що їм не відомо, як важко заробляти гроші в сезон.

Я впевнена, що є тут такі люди, які знають ціну грошам, і як збирати від копійки до копійки. Надіюсь, на їхню підтримку. Усе не так просто, як всі собі думають. Так хочеться вірити, що після опублікування цього тексту, внизу я побачу хороші коментарі, і якщо так, то неодмінно прочитаю їх своїм близьким, від яких я постійно вислуховую одні докори.

Ми з чоловіком проживаємо в одному селищі під Ужгородом. Мені у спадок дістався двоповерховий будинок від дідуся, хоча я сама вже маю внуку. У наш будинок я вклала шалені гроші та дуже багато кропіткої праці. Багато років поспіль ми з чоловіком постійно на вихідних: фарбували паркан, висаджували квіти, білили, обкладали плиткою фасад і багато всього іншого. Ці зусилля були для того, аби другий поверх винаймали люди для відпочинку.

У нашому будиночку три кімнати на кожний поверх, із передньою і задньою верандами, із величезною мансардою. А ще чоловік з кумом на території будинку збудував дві невеликі гостьові хати. Там усе необхідне: ліжка, шафи, стільці. Усе робили своїми руками. Колись на цьому ж місті був тільки великий город та маленький похилий будинок.

З приходом тепла, до нас приїжджає багато людей, яким кортить відпочити. З ранньої весни та до пізньої осені у нас орендують усі кімнати.

Є різні ціни, але загалом заробляємо достатньо хороші гроші. Бувають ще такі моменти, коли гості хочуть зняти весь будинок, або щоб я їм готувала. За це, звичайно, ми беремо додаткову плату.

Я маю спеціальний список з датами бронювання: дата, ціна, особа, скільки часу, додаткові послуги. На щастя, зазвичай, усе заповнено. Було таке, що дочка приїжджала з чоловіком, то мусили їм ставити намет на території будинку, а їхню донечку брали до себе в кімнату. Велика частка зароблених грошей ішла до сім’ї моєї дочки, тому вона не скаржилась на такі не зручності.

Одного разу дзвонить мені донька, це було восени, та каже: “Свекри ніколи не були в горах і дуже хочуть поїхати, вже як 5 років збираються і ніяк не виходить. Хочуть до вас у гості. Знайди, будь ласка, для них вільну кімнату і прийми як слід. Тільки не думай брати з них гроші. Вони пенсіонери й так грошей немає. Ну все-таки не чужі люди!”.

У мене не було слів. Свати хочуть, просяться, а як мені вчинити? Відмовити чи ні? Що робити? У мене була вільна веранда, але не захотіли, бо дуже холодно.

Це ж свати, практично, чужі люди. Один раз бачилися на весіллі та й все. Вони отримують пенсію та ще сват працює сторожем. Не дуже зручно брати з них гроші. У дочки точно не буду просити грошей, ми ж самі їх і надсилаємо.

Зимою нам тяжко живеться, нароблю різних закруток, і якось тримаємося до весни. Як прийняти людей безкоштовно? Все-таки я вирішила — відмовити.

Пройшло чимало часу, а я для всіх залишилася жадібно скупердяйко.

Для дочки, для сусідів, друзів, знайомих, і навіть чоловік відвернувся від мене. Я звісно розумію, що він був би не проти посидіти за столом із ними, випити чарку. Проте, я більш ніж впевнена, що вчинила правильно. Адже, потім вони знахабніли б, сіли на шию та ніжки звісили. Та не знаю, як це пояснити близьким, сім’ї? Засмутило те, що стосунки з дочкою значно погіршилися.