— Дядечку, дайте декілька цукерок?
– Тримай на здоров’я, — я дав хлопцю чотири цукерки. – а ти чий?
– Дмитрик Токарчук, — швидко відповів хлопчик та побіг до своїх друзів грати у футбол.
Дмитрик втік, а я ще довго не міг відірвати від нього погляду. Він був копією мене в дитинстві, ніби в дзеркало подивився. Тоді виявляється те, що мама говорила телефоном, це правда?
– Добрий день, мамо!
– Синку, нарешті дочекалася тебе!
Мама відразу підбігла до мене та почала обіймати, цілувати. На радісні вигуки матері вийшов із будинку тато. Останній раз вдома я був чотири роки тому. Закінчив університет, пішов в армію, повернувся, трохи побув вдома. У нас маленьке місто, нема перспективної роботи, тому вирішив їхати на заробітки до столиці. Сталося так, що залишився там жити. Час від часу надсилав батькам гроші, тато зробив у будинку ремонт, купив нові меблі, телевізор. У столиці мені добре жилося, проте невидима сила тягнула назад додому, ніби хтось на мене там чекав.
Усі обнялися та сіли за стіл. Мама наготувала борщ, холодець, вареники стіл аж гнувся від їжі. Усе для мене. Вдома прийняли тепло, тут було дуже затишно та комфортно.
– Мамо, як тільки приїхав, відразу побачив Дмитрика. Він і справді копія мене в дитинстві. Такі вже чудеса.
– Стільки часу вже пройшло, а нічого нам і не кажуть. Як тільки вони повернулися, то постійно за ним доглядає Люба. Дехто каже, що він і на неї записаний. Чому вони не можуть признатися, що це син Оксани?
– Не знаю. На той час нам і вісімнадцяти не було, можливо, вони цим керувалися.
– Байдуже. Це наш рідний внук, ми маємо право на участь в його вихованні. А тепер нікому навіть і не доведеш! Така чудесна дитина, офіційно чужий для нас, — мама не втрималася та заплакала, я обійняв її.
– Мамо, прошу не плач, будь ласка. Я щось придумаю. Усе буде добре. Це ж мій рідний син.
Наступного вечора я пішов додому до Оксани, спочатку все було тихо, а через декілька хвилин раптово скрипнули двері, хтось вийшов із будинку. Придивився та побачив Оксану. Я не міг відірвати від неї погляду. Вона стала такою красивою, стрункою. Важко було повірити, що це та сама Оксана.
Уважно дивився за неї та за її рухами. Оксана швидко сіла на лавку, похилила голову та розплакалася. Я тихенько підійшов до неї та сказав:
– Оксанко, — промовив тихо.
– Хто тут?
– Оксано, це я, Олег.
На хвилину запанувала глибока тиша. І не очікувано вона опинилася дуже близько.
– Що ти тут робиш? Тобі треба негайно піти звідси. Бо якщо тато тебе побачити тут, то буде всім не переливки.
– Нам потрібно поговорити.
– Нема про що. Ми вже давно про все поговорили. Ходімо відійдемо далі, аби нас ніхто не побачив.
Оксана обернулася лицем до будинку, потім перевела погляд на мене, зробила крок.
Вона була моєю однокласницею. Наша історія кохання розпочалася в дев’ятому класі. Мої друзі побачили, що Оксана дуже мені подобалася, тому посприяли тому, аби я зробив перший крок. Правда, навчалася в паралельному класі. Я проявив ініціативу, так розпочалася спершу дружба між нами. Я і справді закохався, мене переповнювали почуття до неї. Не міг ні про що думати, окрім Оксани. А потім, під кінець одинадцятого класу, вона раптово зникає, нічого мені не сказавши. Ніхто не знав, куди зникла Оксана, що з нею трапилося. До кінця закінчення навчального року лишилися лічені дні. На носі були екзамени та випускний.
– Поясни мені, будь ласка, що трапилося під кінець одинадцятого класу.
– Я завагітніла від тебе, — не зважаючи, що було темно, я все одно бачив червоні щічки Оксани.
– Виходить, це все-таки правда.
– А ти як думав? Мені було сімнадцять років, коли я стала мамою. Живіт почав з’являтися, тому я була змушена тікати звідси, бо тато боявся, що будуть говорити люди, засуджувати, цькувати. Я жила в сусідній області в тітки, де мене ніхто не знав. Там же і народила. Потім мама вирішила, що дитину запише на себе. Батьки мають багато впливових зв’язків, тому це було не важко влаштувати.
Через два роки я повернулася, сюди.
– Оксанко?
– Що таке?
– Будь моєю дружиною. Ми переїдемо жити до столиці. Я там маю високооплачувану роботу, маю квартиру. Я, ти й син будемо разом жити.
– Невже ти й справді думаєш, що це все так просто. Мама ніколи не дасть згоду на цю пропозицію. Усі ж думають, що це її дитина, а як люди взнають правду, що тоді буде?
– Ти думаєш, що вони вже її не знають? Дмитрик копія мене в дитинстві. Це видно не озброєним оком!
Оксана промовчала, лише схилила голову.
– Добре, дай мені трохи часу, аби я все зважила та обдумала.
Того ж вечора в сім’ї Токарчук стався скандал. Мама підвищеним тоном промовила: “От і навіщо ми повернулися сюди? Краще б жили в сестри, усе було б добре. А тепер маємо, повернувся батько Дмитрика. Що робитимемо?”
– Любо, може буде краще, якщо Оксана вийде заміж за Олега, житимуть в столиці з Дмитриком. Це ж їхній рідний син. З документами проблем ніяких не буде.
– А хто постійно нарікав, що говоритимуть люди. Це ж ганьба для всієї сім’ї!
– Я й досі так думаю. Проте не можна так. Ми вчиняємо гріх, псуємо життя доньці та внукові!
– Усе, закриваємо тему! Рішення залишається тим самим! Осудженню та зміні моє рішення не підлягає. Коли Дмитрик підросте, тоді й дізнається правду. Бог мені свідок, я бажаю хлопчикові лише добре та щастя.
Наступного ранку Олег крізь сон почув стук у вікно, прокинувся.
– Хто там? – з вікна понесло прохолодним повітрям.
– Це я. Оксана. Збирайся!
– Куди мені збиратися?
– Їдемо до столиці. Я з сином.
Я швидко зіскочив із ліжка. Як-небудь позакидав речі до сумки. Вже через пів години ми стояли на вокзалі з квитками та речами.
– Потім не будеш шкодувати? – запитав.
– Не буду, — не задумуючись, відповіла Оксана.
Коли вже прибув на місце, зателефонував батькам та повідомив про причину мого різкого зникнення. Через три роки я організував переїзд батьків до Києва. Вони продали свій будинок, взяли квартиру в іпотеку. А рік тому ми стали другий раз батьками прекрасної донечки. Про батьків Оксани нам було відомо тільки те, що вони жили в сусідній області. Ми їм часто телефонуємо, пишемо, проте марно. Вони не бажають мати нічого спільного з нами. Це поки що.Поки що.
Дописую останні рядки стоячи на вокзалі. Через десять хвилин прибуває потяг, з якого вийдуть тітка Люба та її чоловік. Правду кажуть, що час лікує. Я впевнений, що сьогодні ми усі дружно сядемо за великий стіл та пробачимо одне одному усі образи, забудемо про помилки минулого та будемо жити в мирі та злагоді. Я вірю, що мрії збуваються!