Вісім років тому я працювала у будuнку малятu. Не розумію, що мене туди привело. Адже ця робота була не для мене. Я puдала над долею кожної дитини. Вони потрапляли до цього закладу майже щодня.
На мене гнівався Руслан, мій чоловік. Він сварився на мене, наказував звільнитися, бо не можна так довго знаходитися у стресовому стані. Але я вже не могла без цих діток. У кожного була своя історія, своя біда, своя доля. Вони усі потребували турботи, уваги та любові.
Одного ранку до нас привезли півторарічну дівчинку Каринку. Її батьки трагічно загинули у автомобільній катастрофі. Інших родичів у дівчинки не було. Тому крихітку направили до нас.
Вона була схожа на янголятко: великі круглі очі, світле кучеряве волоссячко. Я відчувала, що дитятко було злякане і розгублене. Каринка не плакала, зовсім не плакала. Швидше за все, у неї був шок.
Я взяла дівчинку на руки, міцно обійняла і прошепотіла їй: «Не бійся… Все буде гаразд». Я відчувала, як схвильовано б’ється її маленьке серце. А потім вона заплакала. Ні не кричала, а просто з її гарних очей покотилися сльози.
Каринку в ту ніч я забрала до своєї кімнати. Так хотілося прочитати їй казку перед сном, щоб вона хоч трохи заспокоїлася і не відчувала себе самотньою. Дівчинка заснула, але постійно здригалася. Напевно, події, що сталися у її житті, не давали спокою навіть уві сні.
Мені хотілося більше уваги приділяти цій крихітці. Було бажання віддавати їй більше любові, ніж іншим діткам. Одного разу старенька нянечка мені сказала такі слова: «Не цяцькайся з дитиною. Не прикипай серцем до неї!»
Через три місяці мене звільнили з роботи. Причиною стала моя профнепридатність. Керівництво пояснило, що не можна до цих діток ставитися, як до своїх.
Але Каринку я там не залишила. Ми з Русланом її удочерили. Я не могла залишити дитину з тими байдужими та черствими людьми. А ще я розуміла, що не можу розлучитися з цією дівчинкою.
Ось так у нас з’явилася донечка Каринка… І вона найкраща дівчинка на цілому світі. Ми більше без неї життя свого не уявляємо.