Доля нашої 85-річної баби Люби!

На першому поверсі у нас жила миленька бабуся. Всі ми знали бабу Любу, бо вона була нашим двірником. Майже щодня ми бачили її у тих же валянках та халаті, а якщо на вулиці зима, то під халат одягалась ще тепла куртка. Вона була дуже відповідальним працівником, у нашому дворі завжди було так чисто, що інші могли лише заздрити.

Одного літнього дня я звично гуляла з сином на дитячому майданчику, і в один момент біля мене присіла баба Люба відпочити. Тут я і не стрималась від запитань, що так довго крутилися у моїй голові.

⁃ Ви ж уже старенька, навіщо досі працюєте? Невже немає нікого, хто б вам міг допомогти? Такими темпами лише зморите себе!

⁃ Мені вже 85 рік пішов, працюю поки сили маю. А допомогу можна було б від сина чекати, тільки от він у мене не дуже вдалий вийшов, – розпочала бабуся розповідати свою історію життя, періодично витираючи сльози.

Коли почалась війна мені було 7 років. Окрім мене у батьків ще була менша донечка, моя сестра, Надійка. Тільки почалися всі ті жахливі події тата викликали на фронт, тоді ще всі вірили, що це не триватиме довго, наші швидко розіб’ють злих фріців і повернуться відразу додому.

Наступний рік ще жили якось, мама на заводі працювала, а я з маленькою сестрою вдома сиділа, а в один момент прийшов лист з фронту про см3ерть тата. Мама не могла змиритися з цим і злягла. Я намагалась її привести до тями, але вона була сама не своя, мов зломана іграшка, лише потім я зрозуміла силу їх кохання.

Доживали тим, чим сусіди помагали, а одного ранку мама покликала мене тихо до себе і промовила: «Люб, пообіцяй мені, що не покинеш нашу Надю, що ви завжди разом йтимете!». Звісно, я пообіцяла мамі.

Я ще тоді й уявити не могла, що це було її прощальне прохання, ввечері її вже не стало. Нас двох після того хотіли у дитячий будинок відправити, але ми якось попрохали сусідів, і вони нас до себе взяли. Я їм постійно у всьому допомагала, ні хвилини просто так не сиділа, щоб кожну крихітку хліба відпрацювати.

Надя підросла і почала в школу ходити, а я вже тоді влаштувалась санітаркою у медпункт, а коли мала вільну хвилинку, то могла у сусідів підробляти. На той момент вже й війна закінчилась, все село чекало повернення з фронту рідних та коханих, а нам не було кого чекати, лише ми один в одного і залишилися.

Я завжди хотіла, щоб моя Надійка освіту отримала і сім’ю побудувала, бо мені то не до цього всього було, я постійно працювала, мені потрібно було кожну копійку у дім принести. Я ж симпатична у молодості була, багато хлопців за мною ходило, але всім я давала відпір, боялась, що не приймуть вони мене з сестрою.

З часом наше життя з Надею все кращим ставало, вона змогла і медичний коледж закінчити та мала повертатися додому на роботу медсестри, працювали б з нею разом, але десь нирки простудила, нікому у цьому не зізнавалась, боялась, і от одного дня її не стало. А їй було лише 23 роки, зовсім молоденька.

Кілька років я горювала і в себе не могла прийти, а потім зібралась з думками та вирішила, що жити так далі не можна і потрібно народити дитину. Знайти нареченого у 35 років було чимось неможливим, тому мені було потрібно завагітніти. А саме у той момент до нас у село приїхало чимало чоловіків у відрядження, з одним я часто жартувала і до нього і пішла, вся така красива. Він почав відразу говорити, що у нього є сім’я, і він не покине їх для мене, а мені було це і не потрібне, головне, щоб вийшло у мене народити, щоб я мала своє щастя, щоб будо для кого жити.

Через певний час народила я хлопчика, здорового і міцного. Багато я тоді працювала, щоб йому все найкраще дати, а він ріс і все частіше чув образи від інших дітей, що у нього немає батька. Можливо, ще тоді мені потрібно було спохватились за сина, але я вигадала історію про героя льотчика, який загинув, що і мав бути його батьком. Довго син ходив і плекав віру у цю історію, а потім якісь злі сусідські діти розповіли йому, що він нагуляний і народжений від незрозуміло кого. Після цього випадку син навіть говорити зі мною не хотів, звинувачував у всіх смертних гріхах.

Та і я сама себе почала звинувачувати у тому, що лише про себе думала, коли народжувати вирішила.

А хлопчик мій не міг змиритися довго з цим, почав товаришувати з поганою компанією, там його навчили й красти, і у бійки влізати. В один момент посадили його за крадіжку, на два роки, вийшов і клянувся мені, що почне життя з чистого аркуша. І на початках так і було, роботу знайшов, з хорошими людьми почав дружити, а потім знову я дізналась про арешт. Цього разу, за словами міліції, син побив якогось хлопця на танцях та покалічив його. Він все говорив, що ні в чому не винний, от лише його колишня компанія, а вона велика, наполягали, що саме його бачили у бійці. Цього разу посадили його на 5 років, невинного, і звідти він вже повернувся без бажання щось змінювати. Він ще спочатку намагався на роботу влаштуватися, але всюди на нього з судимостями дивляться, як на божевільного, а він цього не витримує й от випивати почав. Не вистачає нам лише моєї пенсії, тому й доводиться ще двірником працювати, якщо син щось одне проп’є, то друге на життя залишиться.

Мені його шкода, він ріс хорошим хлопчиком і моя провина перед ним велика, якби ж не думала лише про себе… Може, Господь дає мені сили та роки життя, щоб було за ним кому пригледіти, щоб ніяких дурниць не втнув.

Так мені вже, мабуть, пора, потрібно прибирати… Гарного вам дня!

Я попрощалась і повернулась поглядом на свого сина: «Як же мені виховати тебе сильним, щоб ти не боявся труднощів і сміливо боров їх? Щоб нічого тебе не зламало? У життя кожного будуть злети та падіння, але як навчити тебе, що це нормально? Мені так хочеться, щоб ти був сильним та щасливим хлопчиком…!»