Доля стояла під моїми дверима

Олю любили всі діти її школи. Вона викладала у молодших класах, рідко сварилась, дозволяла дітям гратися на перервах і вільно виражати свою думку на уроках. Проте поза межами школи 27-річна жінка ставала майже непомітною сірою мишкою, на яку не звертав уваги ні один чоловік.

Одного грудневого ранку, незадовго до Різдва, вона сиділа у м‘якенькому кріслі й читала черговий роман про любов. Так їй хотілося б, щоб просто зараз до дверей її квартири підійшов хороший, статний та добрий чоловік. Такий, щоб у неї аж подих перехоплювало…

Не встигла вона подумати про якісь особливі риси на обличчі чоловіка, як у двері хтось постукав. Вона не на жарт злякалась, тому що у гості нікого не чекала. Але двері все ж відкрила. За ними стояв чоловік з її мрій та з великим букетом квітів.

⁃ Доброго ранку, вибачте, що так раптово. Зараз ми з вами познайомимось, та відразу скажу, що чекав цього моменту дуже довго і щоранку проводив вас до школи поглядом, хоч ви цього і не помічали, — швидко промовив чоловік з широкою усмішкою.

Оля дивилась на чоловіка таким здивованим та зачарованим поглядом, що він аж знітився, а вона не могла повірити, що це не сон.

⁃ Мене Олексієм звуть, а ви Оля, так? – промовив чоловік, щоб прибрати незручне мовчання.

Саме це було початком їх романтичної історії. Звісно, Олексій не у всьому був схожий на книжкових героїв Олі, він мав декілька зайвих кілограмів, любив сидіти вдома, а працював на фірмі. І попри такі відмінності вони все одно почали свою прекрасну історію і закохалися один в одного.

Так вони провели декілька чудесних тижнів. Уже всі подруги знали про кавалера Олі й радили їй зачекати та не спішити з весіллям. А вона й не поспішала, бо хлопець ще не кликав.

Проте одного вечора дівчина повідомила, що через тиждень йде до подруги на весілля, тоді й почула від Олексія, що він хотів би завтра подати заяву на одруження, можливо, він боявся, що його кохана знайде когось кращого. Але Оля не могла зрозуміти мотивів чоловіка, вони ще так малознайомі й тут все так відразу.

⁃ Навіщо так поспішати? Нам потрібно краще пізнати один одного! – говорила Оля.

⁃ Нічого нам не потрібно, я впевнений у тобі, ти у мені, а пізнавати один одного можна й у шлюбі.

⁃ Не можу я так.

⁃ Якщо не можеш, то я не хочу більше жити, — промовив чоловік, зняв пальто і влігся на холодний сніг в одній тоненькій кофті.

Оля спочатку думала, що це дурний жарт, але через мить чоловікові губи почали синіти, вона швидко його підняла й сказала, що згідна стати його дружиною.

Можливо, чоловік і зробив дурницю у той момент, та вже наступні дні молодята знайомили один одного з батьками, а через два місяці зіграли весілля.

Мабуть, ви думаєте, що зараз я розповім, яким коротким був цей шлюб, але ви помиляєтесь. Вони дійсно знайшли один одного й живуть уже щасливо 40 років, а там часом у них з‘явився перший правнук! Як вам така дивна і водночас казкова історія кохання?