ЖИТТЯ

«Доню, повернися, прошу!»

Мене звати Маша, і моє життя для мене справжня мрія. У мене є сім’я, чоловік і двоє розумних та вихованих дітей. У мене є власний будинок, машина та робота, на яку я ходжу з задоволенням. Проте у дитинстві я не мала нічого з цього й могла лише мріяти, сплячи на ліжку, у якому випирали пружини, по сусідству з десятком таких же нещасних у дитячому будинку.

На жаль, я не мала ні одного спогаду про своїх батьків. Лише зі слів вихователя знала, що їм було по 18 років, коли я з’явилась, і через рік моя мама віднесла мене назад у пологовий, коли мого батька посадили за масштабну крадіжку.

Всі ті роки у дитячому будинку я жила з надією, що мама з татом мене заберуть, або і я знайду нову сім’ю, але чим дорослішою я ставала, тим не реальнішою здавалась моя мрія, бо зазвичай брали лише маленьких дітей.

Реклама
Реклама

Але таки моя мрія здійснилась у тринадцятирічному віці. Ірина та Іван прийняли мене у свою сім’ю, окрім мене, вони мали ще чотирьох всиновлених дітей. Вони були чудовими батьками, завдяки яким я пізнала, що таке любов, сімейні цінності й чим потрібно дорожити у житті.

pravmir.ru

Завдяки їхній підтримці наступні роки я посилено займалась навчанням, щоб потім вступити у бажаний престижний університет. А після цього життя стало справжньою казкою: робота, яку я люблю, постійний саморозвиток, знайомство з майбутнім чоловіком, одруження та декрет.

На щастя, мої прийомні батьки допомагали мені з вихованням двох дітей (народилися вони з різницею у півтора року), тому я завжди мала у кого попросити поради та до кого звернутися. До того ж, на роботу ходила на пів ставки.

Я наскільки звиклась з думкою, що Ірина та Іван мої рідні батьки, що й зовсім забула про тих, що колись мене покинули. Лише інколи приходила мені у голову згадка про дитячий будинок, але одного дня все перевернулось.

Того дня був вихідний. Діти гралися у піску, а ми з чоловіком готували шашлики на задньому дворі, як почули голосний стукіт у хвіртку. До неї пішов мій чоловік, а потім повернувся з розгубленим виглядом й повідомив, що мене кличе якась попрошайка, яка до того ж знає моє ім’я. Мене це дуже здивувало, але я пішла до неї.

– Доброго дня, що вам потрібно? Ми знайомі?

– Оце так-так, Машо, забула вже свою маму! Сама то добре живеш, а про сім’ю не дбаєш!

– Вибачте, але з моєю мамою все добре, ми пів години тому розмовляли телефоном. Ще раз вас питаю: ми знайомі?

– Машо, ну що ж за питання такі? Я твоя мама, твоя рідна кровинка і мені дуже потрібна твоя допомога!

Тоді я раптом усвідомила, що ця жінка, від якої пахне алкоголем, у брудному одязі й з усмішкою майже без зубів і була моєю рідною мамою.

– Оце то новини! Моя мамуся знайшлась! Моя кровинка, яка мене однорічну покинула у дитячому будинку! Яка ніколи мене не навідувала і якій я ніколи не була потрібна! І тут їй допомога знадобилась!

Я залізла у кишеню, дістала звідти декілька сотень гривень і просунула їх тій жінці, а тоді крикнула: «Це вся моя допомога, ще раз вас тут побачу – викличу поліцію!»

Я випхнула її з нашого двору, і коли пішла геть, почула її крик: «Донько, повернися, прошу!».

Реклама

Також цiкаво:

Close