З Василиною Олександрівною ми познайомилися в автобусі, разом прямували у подорож Карпатами. Там ми й розговорилися, звичайно, не обійшлось й без обговорення сім’ї, але жінку дуже засмутили мої питання про дітей. Вона сумно й коротко розповіла, старша донька у Києві лікарем працює, а син навчається в Одесі на архітектора. Роз’їхалися, а її саму покинули, а тепер вона чекає онуків, проте боїться, що не дочекається, бо не за горами і її сімдесятиріччя.
Марина, її донька, завжди була першою красунею на селі, й всі так часто її про це говорили, що вона й сама росла зі знанням про це. Василина ще у вісімдесятих працювала вчителем, а чоловік у колгоспі, тому родина була поважна, й до доньки їхньої ставилися само так. Батьки побачили у дівчинці талант й почали возити її у місто на драматичний гурток, а там майже відразу її почали давати головні ролі. Після школи дівчинка відправилась у столицю вступати до театрального, але там її таланту ніхто не помітив, тому довелось рік відпрацьовувати піонервожатою. Наступного року вступала вона уже у медичний, на прохання батька, і тут, на щастя, вона швидко отримала своє місце. Після навчання пішла працювати у приватну лікарню, то там й хороші гроші отримує, незабаром купила собі квартиру, а потім й машину.
– Гроші є, але толку з них, якщо не має жіночого щастя, – сумно посміхається Василина. – Вона ж й одружувалась вже двічі, чоловіки то хороші були, але щось у них не складалось й розбігалися. От незабаром їй п’ятдесят буде, а діток не має. І хто ж отримає все те її багатство, накопичене роками?
А от син, як поїхав на навчання в Одесу, то й повертався лише на свята, постійно він їздить у якісь відрядження, у нього багато роботи, то він те досліджує, то про те пише наукову роботу, от і з жінками у нього не склалось, бо постійно йому було не до цього. Зараз 45 років, а у нього й дружини не було.
З дітьми часто говоримо по відеозв’язку, приїжджали кілька років тому подарували мені новенький телефон й навчали ним користуватися, а цього року не вийшло їм приїхати до мене, тому відправили у подорож. Я й цьому рада, бо вдома постійно сама, ніде й поткнутися. От лише мене турбує, як же мої діти далі будуть, чому у них так доля склалась?
У три роки Василина потрапила під опіку тітки. Та ніколи також чоловіка не мала й була бездітною, тому, коли прийшла до мами дівчини, своєї рідної сестри, у якої тоді вже було п’ять «ротів», та не думаючи промовила: «Ну, забирай Василину, вона наймолодша, швидше звикне до тебе!». Так і почала жити вона з рідною тіткою, проте там їй жилося набагато краще, ніж у рідній домівці. Бо тітка працювала бухгалтером у селі, гроші у неї завжди були, тому всі забаганки дівчинки вмить ставали реальністю. Допомогла її тітка з навчанням, тоді дівчинка вступила у педагогічний.
Після закінчення інститут направили її у село неподалік, там вона й познайомилась з чоловіком, одружилась, а згодом і двоє діток у них з’явилось. Дівчина завжди намагалась знайти час й вирватися до тітки у гості, сильно сумувала за нею, але після народження дитини робити все це було ще важче, тому одного разу тітка приїхала до неї сама, точніше пришкандибала. Вона мала дуже хворобливий вигляд, тому Василина не на жарт злякалась й допомагала тітці одужати, але через кілька днів чоловік почав натякати, що час закінчувати гостину, а за нею і Василина, якій вже це все припинило подобатися.
Почувши це тітка здивувалась: «Невже донька не хоче доглянути матір на старості?»
– Ви мене зрозумійте, у мене ж діти, чоловік, робота, я не буду встигати ще й за вами дивитися. У вас же є своя хата, навіщо ми вам?
– Ох. Ну нехай тоді й твоїх дітей доглядатимуть, так само, як і ти мене! – крикнула тітка на прощання й пошкандибала додому.
Через кілька днів від мами прийшла звістка, що тітки не стало. Тоді молода дівчина не надала жодного значення її словам, і лише зараз, коли ні її ніхто не доглядає, ні діти нікого не матимуть, вона зрозуміла про що саме їй говорили. Але нічого вже не повернеш.