Разом з Олександром Миколайовичем жила сім’я доньки. Його невеличка квартира ніколи не була модною чи сучасною, але він щиро любив її. У ній пройшло його дитинство і все його життя, тому кожен куточок у ній був особливо рідним та значним для нього. Сім’я доньки не поділяла його думки й вважала, що їм потрібно щось комфортніше, більше та сучасніше.
Олександр Миколайович ні за що не проміняв свою добру й дорогу квартиру на щось інше. Все для нього там було рідне й важливе. Дивлячись на старий надщерблений куточок він згадував, як колись вдарився туди, а старі шпалери нагадували йому кожен момент, як вони з померлою дружиною разом знімали їх та вішали. Він навіть пам’ятає, як ходив з мамою вставати у чергу на отримання нових кухонних меблів, як вся сім’я раділа, коли вони їх таки отримали.
Але одного разу донька дідуся, Таня, прийшла до нього з пропозицією, яку вона довгий час боялась озвучувати, але таки наважилась, і ось, який у них діалог вийшов:
– Тату, не ображайся, але ми більше не можемо жити у цій квартирі, – розпочала донька.
– Ми з дружиною і дітьми хочемо жити у сучасному житлі, де буде багато місця, де будете багато світла й комфорту, а ця «халупа»…. У ній уже просто не можливо жити. Ми довго думали й вирішили, що прийшов час продати її та купити квартиру у новобудові – закінчив пропозицію зять.
– А як ми маємо її купити, якщо у нас недостатньо коштів буде після продажу моєї квартири? – запитав Олександр Миколайович.
– Так, ви дійсно праві, ми не можемо купити квартиру просто з продажу вашої, тому на залишок нам потрібно взяти кредит, або іпотеку.
– Звичайно, легко вам говорити про кредити, а виплачувати ви їх чим збираєтесь? – запитав батько.
– Ти за це не хвилюйся, тату, ми з чоловіком достатньо заробляємо і зможемо виплатити кредит так швидко, що ти навіть не помітиш! – промовила донька.
– Хотілося б вам вірити, та чи можу я, коли твій, доню, минулий кредит за телефон закривав я, бо у тебе гроші раптово закінчилися після походу по магазинах.
– Татку, я тоді була молода і дурна, а тепер я виросла і багато чого зрозуміла, тому не хвилюйся. Ми б хотіли, щоб ти був нашим поручником у банку!
– Я зрозумів, чого ви хочете, але свою квартиру продавати не збираюсь. Ви купуйте нову, а я вам грошей додам. Лише одне, що ремонт будете самі робити, не хочу я цим займатися.
Зять не міг витримати такої «нахабності» свекра й перейшов на крик: «Та що ви собі там придумали? Я не знаю, чого мені від вас очікувати! Може ви нас завтра з квартири виженете, і що нам тоді робити?».
– Я не бачу свого обов’язку у тому, щоб продавати свою квартиру, щоб ви змогли собі купити нову. Я вам допоможу трохи, але нічого більше. І я так розумію, що власником нової квартири, яку ви збиралися купувати моїм коштом, був би ти.
– Не тільки я, а й донька ваша, на двох би записали, у чому проблема? – не міг стримати злості зять.
– Все, досить! – не витримала донька. – Тату, ми тебе зрозуміли, не бачу сенсу продовжувати цю розмову!
Молода сім’я переїхала від дідуся та припинила спілкуватися з Олександром Миколайовичем. Недавно він святкував ювілей, але навіть у такий великий день його діти вирішили його не вітати.
Тепер чоловік щодня корить себе за те, що не погодився на пропозицію доньки, й тепер вона обірвала з ним зв’язок. Можливо, якби він погодився, то все було б інакше…
Що ви про це думаєте?