Донька, ти уже доросла, сама зі своїми дітьми впораєшся!

Неподалік від під’їзду на лавочці сиділа Лідія Семенівна, cyмнo пoхиливши голову, мов щось їй заважало тримати її високо.

⁃ Семенівна, що там у тебе таке сталось, що ти така похнюплена сидиш? – запитала сусідка, присідаючи поруч.

⁃ Ой, Василівна, донька моя заявила, що тепер зі мною буде жити. Переїздить сюди назовсім.

⁃ Ого, а що вони так? У неї ж четверо дітей, а чоловік теж з ними? Чи між ними щось сталось?

⁃ Та у них постійно сварки були, от і вирішили більше один одного не терпіти й розлучатися, але серце моє неспокійне. Вона у великому місті жила і роботи не шукала, а тут сюди приїде, то всі на мою шию вилізуть. Ще б у мене була хороша пенсія, то може був би сенс, а так сама ледь виживаю, а тут ще когось за собою тягнути…

Через місяць у двокімнатній квартирі Лідії Семенівни було, як ніколи, шумно та тісно. Здавалось, що донька з онуками всіма силами намагаються витіснити бабусю з її ж житла.

Люся, донька старенької, мала гучний голос і неспокійний характер, тому при будь-яких витівках дітей, вона переходила на крик. А коли мама намагалась переконати її, що вони так довго не зможуть, і доньці потрібно йти на роботу, вона лише махала головою і говорила, що у неї депресія після розлучення, не можна їй так різко починати працювати.

Донька лише кричала на дітей та лежала на дивані, дивлячись телевізор, та, за її словами, борячись з депресією, а бабуся тим часом вертілась на кухні, щоб приготувати багато їжі, а потім по дому, щоб навести там мінімальний лад, бо жити у свинарнику їй не хотілось.

⁃ Що там, Семенівна? Чи не захворіла? Ми тебе вже й тиждень не бачили, з квартири навіть не виходиш! – промовила сусідка, навідавшись у гості до подруги.

⁃ Ох, не має у мене на це часу, Василівна, постійно маю гору роботи. Знаєш, здавалося б, що рідні кровинки, але б мала я змогу, то сама б від них втекла якнайдалі! Пенсії уже немає, а я отримала її тільки два дні тому! Запаси мої вже всі покінчалися! Жити немає на що! А моя донька що робить? Правильно, найшла собі кавалера, Вітьку з сусіднього під‘їзду, так він же з мамою та сім’єю брата живе! То тепер і його сюди привезе, а мені де жити? На вулиці?

Через місяць справи стали ще гірші. Горе-мама почала все більше гуляти зі своїм кавалером та його друзями, дома з’являлась під ранок і весь день спала, а бабуся тим часом і їсти робила, і онуків гляділа, і у місцевий магазин йшла підлогу мити, щоб копійку зайву заробити, бо продуктів вже зовсім не було.

Продавчині Олі було дуже шкода стареньку, яка й сама ледь ходить, так ще й підлогу була змушена мити, тому неодноразово їй пропонувала свою допомогу, а одного дня і зовсім у гості запросила.

⁃ Ви приходьте до мене, і ми разом подумаємо, як вам допомогти!

⁃ Ой, Олю, мені рідна донька не може і не хоче допомагати, а ти ж чужа мені людина, хоч і добра дуже!

⁃ Нічого не говоріть, ми все придумаємо, ви головне прийдіть!

Наступного вечора Оля вже розповіла свій план Лідії Семенівні.

⁃ Загалом, є у мене однокласниця, дуже хороша жінка, вони з чоловіком переїздять в Італію. Квартиру поки не продають, хочуть там прижитися, а тоді щось думати, а це не менше, як рік, то вона поки мені ключі віддала. Я вже з нею поговорила, і вона не проти, щоб ви там пожили кілька тижнів й відпочили від горе-доньки. А вона, залишившись на самоті, не маючи чого їсти й на кого покластися, може й за голову візьметься! Ви як на це дивитесь?

⁃ Ох, та я тільки з задоволенням, бо сил моїх немає більше, мені потрібен хоча б тиждень відпочинку від такого режиму!

Наступного вечора донька, яка щойно прийшла з гулянки, знайшла від мами записку: «Моя доросла донька, ти вже самостійна і можеш справитися сама зі своїми чотирма дітьми, яких вирішила народжувати в усвідомленому віці. Я впевнена, що у тебе все вийде, а мені потрібен відпочинок. Від такого життя у мене розпочалась депресія. Щасти!»

Минуло чотири місяці. За цей час донька Лідії Семенівни повністю відчула важкість відповідальності за чотирьох дітей та самостійного заробляння грошей на їх проживання. Спочатку вона й сама підлогу мила замість мами, а потім стала працювати продавчинею.

Її мама додому не спішить, хай ще донька трохи попрацює, дізнається, як це, а тоді, можливо, й жінка повернеться, але хвилюватися її вже не має за що. Донька таки взялась за розум й почала будувати своє життя.