Донька з зятем не хочуть мене бачити, бо я відмовилась глядіти онуку!

Мені вже за 50 років, маю хорошу сім’ю, але проблеми зі здоров’ям не дають спокійно жити, та ще й діти ображаються, що я відмовляюсь глядіти п’ятирічну онучку щовихідного!

В один момент лікарня стала моїм другим домом, дійшло до того, що я почала відпрошуватися з роботи, щоб сходити до лікарні. Тепер ще й роботи додалось, тому коли відлучаюсь, то мушу до пізнього вечора все відпрацювати. А оце недавно донька з зятем та внучкою приїхали й повідомили, що хочуть тепер мені її залишати щовихідних. Приїхали вони зранку у суботу і сказали, що вже залишають, а потім ввечері в неділю заберуть. Ніхто нас про це не попереджував, тому ми з чоловіком були вражені такому повороту подій, діти пояснили нам все тим, що їх раптово друзі у гості покликали, а з дитиною їхати незручно.

Тоді я погодилась, а після, у неділю, вони вже й повідомили, що завжди так залишатимуть онуку. Спочатку це мене не дратувало, але згодом я зрозуміла, що не маю часу навіть на відпочинок й висловила дітям своя думку про це: «Доцю, ми також з твоїм татом працюємо, та й здоров’я у нас давно не те, тому у вихідні нам би теж хотілось відпочити, а Оленка ще маленька, їй багато уваги та ігор треба й після того, як ви її забираєте, у нас зовсім сил не залишається! Чому ви з чоловіком не подумали про те, що й вашим батькам нелегко! Могли б хоча б через вихідні нам внучку привозити, щоб ми мали два дні на відпочинок, чи чому зятеві батьки з нею не сидять?»

Доньку з зятем дуже образили мої слова, і вона тепер не відповідає на мої дзвінки. Мені б хотілось допомогти їм, але ж ми вже не молоді, а вони цього, мов не помічають і думають, що ми всесильні. Невже так важко поцікавитися, як ми себе почуваємо, і чи ми можемо доглянути за онучкою якийсь час, а не просто звалювати її на нас?

Що ви про це думаєте?