Трапилася ця історія вже давно. По сусідству жила сімейна пара з маленьким сином. Сергійко був досить самостійним хлопчиком. Оскільки тато злoвживав спрuртним, а мама заробляла мало, то хлопець вже з 10 років працював, за так гроші відмовлявся брати. Золота дитина…
Андрій та Юля поселилися по сусідству, коли наші діти вже були дорослі. Вони переїхали до міста й мали власні сім’ї, тож уже не ми про них піклувалися, а вони про нас. Та все одно хотілося про когось турбуватися, тож часто коли сусідка була на роботі, Сергійко заходив до нас на чай. Це був дуже приємний маленький джентльмен, хоча по сумному погляду одразу було помітно, що в сім’ї у нього щось негaразд.
Юля працювала вихователькою в дитячому садочку, а Андрій – з місцевою бригадою займався ремонтами (що кому треба було в нашому селищі «підлатати» чи сарай побудувати, то зверталися до них). Сергійко вже ходив до школи. Пам’ятаю, як йшов із занять, то завжди вітався, охоче розповідав про свої успіхи та невдачі. Родина їхня жила не те, щоб бідно, на одяг та їжу вистачало, та то й усе, навіть на відпочинок на море не їздили, хоча воно всього в 50 кілометрах від нас було – рукою подати.
Згодом ситуації в сусідів змінилася на гірше. Андрій почав зaглядати до чaрки. Удома весь час були скандали, тож Сергійко часто до нас заходив. Хлопчик ніколи не жалівся та не говорив погано про тата. Через декілька місяців Андрія звільнили з роботи.
Юля намагалася «привести до тями» Андрія. Вона досить довго боролася за родину, та в цій грі програла, згодом спuртне «забрало» і її. Сергійко в той час продовжував навчатися, хлопець після школи став допомагати сусідам та й іншим односельцям, робив, що йому було по силах: допомагав у городі, прибирав садочки, допомагав збирати врожай. Так і Юля, і він трималися лише за рахунок коштів, зароблених хлопчиком. Сергійку рано довелося подорослішати, адже підробляти він почав у 10 років.
Незважаючи на те, що Сергійко весь час був зайнятий, він знаходив час, щоб заходити й до нас. Один такий його візит запав мені в душу до кінця життя.
Сергій прийшов увечері після підробітку, я відразу помітила, що хлопець чимось схвильований. Згодом він все ж таки розповів те, що хотів.
– Допоможіть мені, тітонько, будь ласка, я вам гроші віддам, обов’язково віддам, – сказав жалісливо хлопчик. І з очей його потекли рясні сльози.
Сергійко пояснив, що чув про лікарню в місті, у якій лікують від зaлежностей. І відгуки про лікарню були гарні. Він молив допомогти покласти маму туди на лікування. Говорив, що віддасть мені гроші, буде працювати ще сумлінніше. Я почала плакати разом з ним. Хіба ж могла я відмовити цьому доброму хлопцю, який ріс у мене на очах?
Наступного ж дня поговорила з чоловіком і сином. Обидва погодилися, що Юлі та Сергію треба допомогти. Про гроші навіть не йшлося. Син відразу приїхав. З Юлею ми також поговорили, вона погодилася на лікування.
Вже через півроку додому повернулася нова людина. З того часу Юля більше не поверталася до старого життя. Вона знову вийшла заміж, народила дівчинку. І Сергійко знову був щасливий, він начебто знову отримав родину, тільки більшу й кращу.
Зараз Сергій уже закінчив університет, також переїхав до міста. Він працює та має дружину й маленького сина, так схожого на нього. Ми й досі добре спілкуємося.
Цього року він зайшов до мене на свято матері. З великим букетом, цукерками та конвертом з грішми. Сергій був гордий, що може нарешті повернув борг, тому неможливо було відмовитися від грошей. Їх я потім віддала Юлі, їм вони потрібніші. Та насправді я була дуже горда за Сергія.