Чоловік 3мушує мене стати матір’ю, а я не хочу!

Я вже два роки зустрічаюсь з чоловіком, який має дитину від першого шлюбу, Олю, він витрачає на неї всі вихідні та половину зарплати, але я через це зовсім не засмучуюсь. Мабуть, він би зробив так само і для нашої дитини.

Ми двоє заробляємо багато, тому проблем з фінансами та сварок через них ніколи не виникало. Мене лише радує, що чоловік не забувся про свою першу дитину і готовий їй допомагати та витрачати гроші.

Недавно Артур зробив мені пропозицію, і ми вже почали організовувати весілля, проте все прийшлось відкласти у далекий ящик через одне питання, яке легко могло все зруйнувати.

Пів року тому ми з чоловіком серйозно говорили про дітей. Він поділився з мною, що горить справжнім бажанням виховувати від мене донечку або сина. Я про це не думала як про власне бажання. Мені всі навколо говорили, що потрібно, і це єдине почуття, яке я відчувала.

Час біг, а у нас з Артуром нічого не виходило, тому я відправилась до гінеколога, щоб пройти всі перевірки. Дивлячись на мене він несхвально махав головою, а тоді поставив запитання, яке загнало мене у глухий кут: «А ви дійсно хочете дитину?». І раптом я усвідомила, що не хочу. Що весь цей час я просто хотіла задовольнити потребу чоловіка та всіх інших і не думала про те, що сама цього не бажаю. Я не хочу втратити скільки років життя, краси та натхнення на дитину.

Звісно, я розумію, що більшість читачів ніколи мене не зрозуміють, адже для них дитина – це щастя, квітка у житті. От лише для мене – це ярмо, яке доведеться нести все життя й удавати, що тобі це подобається.

Чому ярмо? Просто спочатку ти вбиваєш свою фігуру, твій організм забуває, що таке активне життя, тобі боляче пересуватися, ти не можеш активно займатися спортом. А коли ти нарешті народжуєш, то роки йдуть, щоб привести себе до ладу. Мовчу вже про те, що доки вона не виросте, ти не можеш спокійно відпочити з друзями, погуляти, випити зайвого. То де ж тут писане щастя, коли ти покидаєш власне життя заради чужого?

Я розумію, що з таким мисленням краще не ставати мамою, адже або нещасливою буду я, або моя дитина. Та й боюсь, що якщо таки мама з мене вийде непогана, то я стану жахливою дружиною, а Артура я сильно люблю і не хотілося б його так швидко втрачати.

Можливо, я ще надто молода, щоб осягнути материнство, чи не пережила всього, але поки для мене діти – лише ярмо, і я не знаю, як про це повідомити Артуру, який їх так хоче.