Я і чоловік проживаємо в Києві. Час від часу ми приймали його родичів в себе на квартирі. Вони не доставляли нам незручностей, але коли народилася дочка, усе змінилося. Я повинна за всіма прибирати, готувати їсти, ще й, практично, не сплю ночами. Попри це все у нас все одно залишалися мирні та хороші стосунки. Вони старалися мені допомагати, за що я їм була дуже вдячна.
Але все змінилося тоді, коли брат приїхав зі своєю нареченою. У них на носі було весілля і треба було розв’язати важливі питання. Дізнавшись про цю новину, якщо чесно, я не дуже зраділа. Свого обурення вирішила не показувати.
Я привела до ладу квартиру, наготували їсти, і тільки присіла, аби хоч трішки відпочити, у двері постукали, це були наші родичі. На перше, що я звернула увагу: вони приїхали з пустими руками. Одна справа вони нам нічого не привезли, але – дитині. Я не кажу, що це мала бути коштовна іграшка – ні, хоча б якісь солодощі, заради пристойності. На мою думку, це норма. Наприклад, я завжди, коли іду в гості купляю що-небудь, стараюсь не йти з пустими руками, бо це не виховано. Аби уникнути конфлікту, я промовчала. Та все тільки починалося.
Досить довго часу просиділи за столом, розповідаючи один одному новини, враження від нещодавніх подій. Коли все завершилося, родичі пішли спати, мій чоловік також, а я одна залишилася на кухні, усе прибирати, мити, складати.
Ніч була дуже складна. Син ніяк не міг заснути, плакав, я була з ним і відповідно теж не спала. Всі виспалися, окрім мене. Ще й чоловік висловив своє незадоволення, чому я така агресивна та не привітна.
Після сніданку, усі розійшлися по своїх справах, а я залишилася із сином.
Близько вечора усі знову повернулися. Мене знову ж таки розлютило те, що наші гості на стіл ніяких продуктів не принесли. Поївши вони пішли спати, а я прибирала.
Це все тривало чотири дні, я трималася з усіх сил, та мій терпець увірвався. У мене таке було враження, що я не живу в цій квартирі, а працюю наймитом. Вирішила про це поговорити зі своїм чоловіком.
Ми поговорили, він вислухав мене і просто розвів руками, мовляв: «Я тут безсилий. Не можу нічого зробити».
Я вважаю, що Оксана, дружина чоловікового брата, могла хоча б трішки мені допомагати. Уже не кажу, щоб їсти готувала або ж всю квартиру поприбирала. Ні, можна було б з моїм сином посидіти. А вона нічого не робила, навіть ніякої ініціативи не проявляла. Таке враження, що приїхали в п’ятизірковий готель, і я маю їх обслуговувати.
Шостий день розпочався з того, що наші гості з самого рання кудись поїхали. А ми з чоловіком поснідали, і він пішов на роботу. На диво, вернувся раніше, ніж зазвичай. І ми провели час у двох, поки син спав. Згодом повернулися родичі. Сіли за стіл, щоб вечеряти, а тут брат виносить з гостинної кімнати два величезних пакети, я вже зраділа, бо подумала, що накупили продуктів. Як виявилося вони накупили пиво і різних закусок до нього, пішли до телевізора фільм дивитися.
Чесно, в той момент, я почувалася дуже ображеною, адже їм чудово відомо, що я годую дитину грудним молоком, і мені заборонено вживати будь-який алкоголь. У мене з’явилося питання: «Невже так було складно купити мені якийсь сік, шматок торта, що-небудь?». Я сприйняла це, як неповагу до себе. я їх годую, прибираю за ними й це така їхня вдячність?!
Я зрозуміла, що говорити з чоловіком немає сенсу. Вирішила поговорити з Оксаною. Я висловила усе, що думаю, в буквальному сенсі все. Вона відреагувала на мої слова спокійно і відповіла, що вона не зобов’язана бути в чужій квартирі наймичкою, а іще вона вже не дівчинка-підліток і нікому не дозволить читати їй моралі. На цьому була крапка. Я рішуче сказала, щоб завтра зранку їх більше не було в стінах цієї квартири. Мій чоловік простояв мовчки в стороні.
На наступний ранок вони зібрали та поїхали, навіть не попрощавшись. Я відчула полегшення, але на душі все одно залишився тягар. Ще досі не можу зрозуміти чи правильно я вчинила.
