Це був звичайний робочий день. Прийшов час для обідньої перерви. Мій колега Андрій запропонував мені пообідати разом, тим більше дізналася, що він недавно розлучився. Можливо, йому треба чиясь підтримка, порада чи просто поспілкуватися, тому погодилася, і ми пішли в кафе. Та згодом, після нашого спілкування, мені так важко та неприємно було на душі. Вирішила для себе, що не хочу більше спілкуватися з цією людиною.
З його колишньою дружиною особисто не знайома, проте бачила декілька разів, коли вона приходила до Андрія на роботу. На перший погляд, проста, приємна, гарна на вигляд жіночка, світленька, середнього росту, підтягнута. Є щось в ній таке, що зачаровує. Та перше, що спало мені на думку, коли я її побачила: чому у неї такі зажурені очі? Ніколи не забуду її очей, сповнених смутку.
Андрій виглядає досить непогано, злегка повний, височенький, трішки лисий. Правда, на вигляд йому більше літ, аніж є насправді. Зазвичай, він чимось незадоволений, пониклий.
Відверто кажучи, через що їхній шлюб розпався, я не знаю. Просто, я стала помічати, що колега багато говорив на тему залишених жінок своїми чоловіками. Він говорив: “Жінку треба тримати в кулаці, щось треба — стукнув кулаком по столі, крикнув і все, а якщо відпустиш трохи кулак, то вони зразу думають, що вони голова сім’ї”.
Одного разу каже він мені:
– Мені, як звичайній людині, для щастя потрібна лише сім’я! Це ж не то що ви жінки, постійно все дивитеся, перебираєте, носом крутите. От мені б просту, красиву, хазяйновиту, а головне — слухняну! Може б тоді й радість життя зміг пізнати!
А я просто з останніх сил сиділа та слухала його, постійно дивилася на годинник і думала, коли це вже нарешті закінчиться. Я не розділяла його переконань, а перечити йому чи щось доводити не мало сенсу. Сиділа та просто слухала: в одне вухо впускала, а через інше — випускала.
Цікаво те, що він продовжував слідкувати за життям своєї колишньої дружини. Інколи в родичів запитував, але частіше в соціальних мережах. Він любив жартувати, що нових знайомих чоловіків вона собі знайшла, але ніхто не хоче з нею одружуватися.
– Тій жінці вже давно не тридцять, що вона собі думає? Принца хоче знайти? Хай спочатку на себе в дзеркало гляне!
Після сказаного, я була шокована, і кардинально поміняла думку про свого колегу. Чесно, раніше він мені симпатизував, як людина, але після цих його слів про колишню дружину, я зрікаюсь своєї симпатії. Я не розумію, чому він такого говорить про цю жінку. У неї приємний вигляд, що не так? І якщо вже на це пішло, то виглядає вона набагато краще, аніж Андрій.
– Так ти ж був із нею одружений, з її такою ж несуразною зовнішністю! – відповів йому інший наш спільний колега, коли Андрій вже вкотре розповідав свої балади про негарну колишню дружину. Це всіх розсмішило.
На роботі з ним ніхто не хотів спілкуватися, а тим паче ходити в обідню перерву на каву. Ніхто його не підтримував, адже життя складається по-різному, і для чого так ображати, нехай, вже колишню дружину.
Можливо, він себе так заспокоював, виправдовувався, самостверджувався, байдуже. Це неправильно. Він падає нижче плінтуса.
А тиждень тому, я зустріла випадково у парку Андрія. Він ішов дуже сумним. Виявилося, що наступного тижня у його дружини весілля. До того ж її майбутній чоловік виявився впливовим бізнесменом.