Мені з дитинства мама говорила, що потрібно дуже уважно обирати свого майбутнього чоловіка, а не лише керуватися закоханністю. Та хіба хтось колись слухає маму? Хоча слухають, але зазвичай тоді коли вже надто пізно.
Так само сталося і у мене. Я вийшла заміж бо дуже закохалася у свого чоловіка. Він для мене був ідеальним, хоча і ревнував мене страшенно. От тільки цю його ревність я виправдовувала тим, що він любить мене так само сильно, як і я його і найбільше у світі боїться мене втратити.
Ми жили добре, але інколи чоловіка переклинювало і він влаштовував мені сцени ревнощів. Ревнував до всіх: до колег на роботі, до сусідів, та й навіть до випадкових людей у черзі в магазині.
А потім ми дізналися про вагітність. Найкращий і найочікуваніший період став для мене суцільним терором. Чоловік щодня мені тріпав нерви, що це не його дитина і не знати від кого я завагітніла. Навіть на знимки УЗД дивитися не хотів.
Мені здавалося, що це в ньому вже не ревність. Він просто зненавидів і мене, і нашу дитину. Коли у мене почалися перейми – чоловік таки відвіз мене до пологового будинку. Ну і коли я виходила з нашого авто сказав:
– Додому тебе з цим байстрюком не пущу. Думай добре чи забирати його додому. Мені чужа дитина не потрібна.
Всі дні в пологовому я проплакала. Добре, що свекруха мені вірила і прийшла до нас в палату. Глянула на онука і сказала:
– Так це ж вилитий мій синочок.
Не знаю, що свекруха сказала моєму чоловіку, але на виписку він прийшов у гарному настрої і навіть взяв на руки сина. Хоча попередив, що ДНК-тест зробить.
