Двоє коханих жінок Михайла

Вона попросила, аби її залишили наодинці, хоча б на хвилину, аби попрощатися.

Та насправді, Юля лише хотіла поділитися своїм болем. Проте не з сестрою, мамою чи дітьми, а з тією людиною, яка любила його так само сильно, як і вона, або навіть більше.

Алла стояла, опустивши очі до землі. Їй було добре відомо, що Юля чекає на неї. Усі пішли, можна підійти.

– Привіт, Юлю.

– І тобі.

Алла нагнулася, взяла грудку землі, пом’яла в руках та обережно висипала назад.

– Бувай, Михайле, – ледь вимовила жінка. – вибач мені, спочивай з миром… і ти мені, Юля, вибач, – повернулася до неї, подивилася прямо в очі та промовила – Вибач.

– Уже все в минулому. Не турбуйся про це. Дякую, що ти тут…

Через загорожу виглядали баби та зацікавлено дивилися, що там відбувається й перешіптувалися, засуджуючи покочували головами, дорікали Аллі.

Дві жінки, здавалося, довічні суперниці, вороги, стоять поруч пліч-о-пліч знесилені біля м0гилки.

– Будемо йти до автобуса?

– Дякую, Юлю. Проте я краще поїду з сестрою машиною.

– У нас буде в обід в їдальні, приходь.

– Я не зможу. Вибач. Юля…

– Що?

– А можна ввечері до тебе додому прийду?

– Можна.

На похоронах люди підходили до Юлі зі співчуттями та заплаканими очима, казали слова підтримки, втіхи, торкалися до руки, плеча, обіймали та йшли.

Михайло був хорошим лікарем. Його цінували в селі. Та й людиною він був дуже хорошою.
Шкода людям була його, чому так доля склалася. Ще й не старим був, п’ятдесяти п’яти не було, а не стало… і не вживав алкоголь, не курив, спортом займався.

– В його смерті винні тільки жінки. Це все вони. Від них завжди одні біди, – бурчав Толік.
Йому швидко закрили рота, аби дурного не говорив. Є таке правило? Про покійника або мовчиш, або хороше згадуєш.

– Я ж нічого такого не сказав, – тихенько виправдовувався Толік. – Усі знають, що любив він жінок. Дещо бабієм був. Тож правда, жодної брехні.

– Ну так. Він і справді любив жінок, – підтримала Ольга. – Любив не нахабно, з доброго наміру. Ніколи нікого не образить, слова поганого не скаже. От тоді, коли в ресторані в туалеті застала свого чоловіка з Галькою… Як же мені погано було. Здавалося, що життя закінчилося. А потім прийшов Михайло та все спокійно пояснив, розповів і про чоловічу, і про жіночу психологію. От і вибачила своєму чоловікові.

– Ой, і не кажіть. Така вже хороша людина була. Усім приємності скаже, підтримає, заспокоїть, порадить. І діти в нього виховані, культурні, розумні…

– Біля Юлі худенька дівчинка постійно крутилася, не відходила. То що в них ще донька є?

– Ти про кого? А, та ні. У них два сини. А це старшого сина дружина, тобто її невістка. Не згадаю, як його звати. Він там навчався в місті, от і привіз міську дівчину. Проте Юля дуже хвалить її. Нагадайте-но, як юнака звати.

– Михайло. Так само як і батька… звали.

– То виходить Михайло Михайлович?

– Ну. Цей теж на лікаря навчався, у тому ж університеті, що й тато. Можливо, на його місце прийде.

– Ого. Навіть так. Непогано.

– А менший то військовим став…

– Ой, ви село. Який воєнний? – перебив Толік, після випитих трьох стопок горілки, його бліде обличчя покрилося червоними плямами, розслабилося, пом’якшилося. От і захотілося йому поговорити. – В його обов’язки входить випробовувати літаки. Можна сказати, що він льотчик. Пам’ятаю Михайло колись розповідав, що в нього кабанчик є двох місячний, а тепер підріс, що ледь поміщається в клітку.

– Кому що, а тобі про кабанів говорити. Тьху.

– І що справді льотчиком працює?

– Та правда. Я з Юлею говорила, розпитувала про меншого. То казала, що Михайло, старший син, поїхав у госпіталь до брата.

– Ого. Навіть так…

– Та й таке.

– А про Аллу що там чутно? – хтось наважився все-таки запитати.

– Та що вона? Нічого. Теж вдова. Подейкують, що донька її, Ліля, не від Назара Кравчука… ні-ні. А від Михайла. Хоча хтозна, кому зараз вірити. Нічого не можу сказати. Людиною він хорошою був, чесною.

– Ой, пам’ятаю, як мого Бублика врятував, – невпевнено промовила сусідська дівчинка. – Він був відважним та сміливим. Одного разу батько напився і почав мене із братом по дворі ганяти, хотів догнати та паском набити. А дядько Михайло побачив та швидко його вгамував. Бо всі поважали дядька Михайла.

Наступив вечір. Юля залишилася на самоті. Вона сиділа на кухні за столом, дивилася у вікно пустим поглядом. Просто сиділа, ні про що не думала… лише спогади панували в її голові, по маленьку змінюючи один одного.

Ось бачить, як вона, ще геть молода дівчина в красивому платтячку в горошок, перев’язана новим поясом біжить до подруги Іри, аби вдвох піти до клубу на танці. З міста приїхала музична група, буде виступати, всі мають зібратися. Навіть, баби з дідами мають прийти, зайняти всі лавочки та слухати музику, перемовляючись одне з одним про молодь.

А тут Михайло та Юля прийшла в РАЦС офіційно затверджувати свій шлюб. Двоє щасливі, закохані.
Ось і перший син народився, Михайлик, минуло три роки та Василько появився. Шкода, що доньки так і не дочекалися.

Інша жінка йому доньку народила. Та, яку ненавиділа все своє життя. Минув час, і мусила змиритися, тому що зрозуміла, що від неї він нікуди не піде, не покине, але й ту теж не залишить. Так і жили. Юлі добре було відомо, що люди з села співчували їй, а от Аллу терпіти не могли, дехто навіть й проклинав.

Проте ніколи Юля не підтримувала цих чуток, ніколи не ходила до Алли для з’ясування стосунків, вікон не била, волосся не рвала.

Та й Алла мовчала, ні слова зайвого не сказала.

Юля не хотіла й чути, знати про таємні зустрічі її Михайла та тієї жінки. Завжди повертався вчасно з роботи, на вихідних із сім’єю був.

– Це я – Алла. Дозволиш зайти?

– Так. Заходь.

В Юлі на порозі стояла красива, струнка жінка. Юля на декілька хвилин замилувалася привабливим виглядом колишньої суперниці.

– Яка вона гарна, – пробігло в думках Юлі.

– Заходь до хати. Чого будеш стояти на порозі? Холодно ж, замерзнеш, – привітно посміхнулася жінка. – Сідай за стіл. Можемо чаю випити чи кави.

– Мені, будь ласка, чаю. Принесла з собою пирогів. Тут і з яблуками, чорницею. Пригощайся. Їх дуже любив їсти Михайло.

– З яблуками? – розсміялася Юля. – От зараза.

– А що таке? Щось не так? – Алла не розуміла, що відбувається, засоромилася, тримала в руках пироги та ніяк не могла усвідомити, що відбувається.

– Важко стримати сміх. Не можу, – ще більше зареготала Юля. – Пироги, ха-ха-ха. Що ж ти їх тримаєш, як собака палку. Поклади на стіл, сідай. Але вже той Мішка пішов із життя, і з того світу мене смішить. Я теж дуже люблю твої пироги, як тільки-но з’ясувалося. Дуже часто мені їх в подарунок привозив із міста, нібито. Постійно просила, аби привіз мені пирогів, дивувалася, як це їх везуть сорок кілометрів, а залишаються такими теплими.

Жінки розсміялися, не стримуючи себе, та сіли за стіл.

До кухні зайшов менший син, аби переконатися, що з матір’ю все в порядку. Він здивований та шокований, побачивши маму та тітку Аллу, які сиділи поруч та сміялися. Жінки почали крізь сміх та сльози розповідати хлопцю цю дивну та кумедну історію про пироги.

Той старається бути серйозним, адже йому добре відомо, що батько навідувався до тітки Алли, яка має від нього доньку, тобто до мами його сестри.

Ніхто і подумати не міг, а тим більше менший син Василь, що мама та її одвічна “подруга” будуть сидіти на кухні та сміятися так, що животи болітимуть.

– А як… він і в город. Зараз лопну від сміху, Васильку. Сину, візьми собі пирогів, моїх улюблених. З яблуком і чорницями.

– Ах він…, – крізь сміх говорить Алла, – прийде, а в мене пироги вже й на столі, бо знаю… свіжі, теплі. Ха-ха…

Сміються жінки, та й Василь собі посміхається, мабуть, Михайло також там, на небесах, веселиться.
А коли двері за молодшим сином зачиняться, жінки тоді почнуть відпускати сльози, біль, образу, котрі накапали за всі ці роки.

– Юлю, чесно, повір мені на слово, я його просила, ледь не на колінах стояла, аби не ходив більш до мене. Тебе та синів твоїх шкода було. Не могла я так вчиняти з вами, не по-людськи. А він мені у відповідь ридає, клянеться, що не може до мене не ходити. Коли вже й донька народилася, то казав, що до мене ходити може й не буде, але дитину він не покине. Вибач мені.

– А я теж просила. Просила, аби вже пішов від мене і не мучив, дав спокій. У відповідь теж чула ридання та зізнання в любові, казав, що не може без мене, помре. Але й не може піти від Алли з донькою.

– Тобі було відомо про Оленку, мою доньку?

– Ну звісно ж. Ти як думаєш, хто іграшки та одяг у місті купував? Я все обирала та казала, аби заніс дитині. Вона ж ні в чому не винна. А я так доньку хотіла. Ой… Не тримай на мене зла та образи, Алло. Я ж і до ворожки їздила, хотіла на тебе біду накликати. Та добре, що стара мізки на місце поставила. Сказала, що цей зв’язок сильний, ніщо його не розірве, пройде час, а він тільки сильнішим стане. А незабаром ти доньку народила, я й заспокоїлася. Ясна річ, що влаштовувала йому сварки, скандали, але це так, задля годиться. Я ж дружина…

По селі багато різних чуток ходило. Нібито в Юлі дах поїхав, що та товаришує з ворогом, а ще Василь почав заглядатися на Оленку, підросла вона.

– Що ви знову там ляпаєте язиками? Га? – постійно буркотів Толік, який завжди сидів біля баб, а ті були видно не проти… – усі вже знають, що дівчинка Михайла дочка, а значить і сестра Василю. Він їй лише допомагає. Теж таке скажете. Як воно вам взагалі на думку спадає?

– Ой, на місці Юлі я б давно всі патли повиривала, – сказала баба Зіна, не жінка, а громовиця. Її чоловік за кожною спідницею бігав, так вона його швидко вгамовувала, і кожну, хто вівся на залицяння її чоловіка.

– Та сиди ти вже й мовчи. Знайшлася тут… скільки ти разів бігала, видирала? Га? А сенс? От саме, що ніякого. Гуляв, гуляє і буде гуляти. А все тому, що козел! А тут інше. Тут кохання. Якось все дивно в них вийшло, але вже як є. Що ж тут поробиш? Згадайте тільки, ні разу жодного приводу Михайло не давав… Життя провів із двома коханими дружинами. Мало в кого так… Не всім таку любов дано зрозуміти. Ох, це село…

Толік встав, взяв пакета під руку та й пішов, говорячи собі щось підніс, розмахуючи руками, ніби сам собі щось доводив. Пішов до свого старенького похиленого сірого будинку. А баби так і залишилися біля магазину на лавці сидіти та кістки всім перемивати.