День за днем в Оксани Йосипівни проходили однаково. Прокидалася о сьомій ранку, йшла на кухню. Спершу на голодний шлунок пила воду з лимоном, їй сусідка казала, що це дуже корисно, відчиняла вікна, провітрювала кімнати, вмикала радіо. За традицією станція “Плюс”. Усі сусіди разом із нею слухали радіо. Це їм було не довподоби, адже вона постійно будила їх та заважала. Через це виникали сварки.
Ця неділя не стала винятком. Жіночка взяла радіо, газетку, цигарку, запальничку та пішла під під’їзд до лавочки. Сіла, запалила цигарку та затягнулася. Тут з вікна виглянула голова Ніни Петрівни. Їй 66 років, любить поскандалити.
– Оксано, ну хоч у неділю дай виспатися! – ледь стримувала себе Петрівна.
– Який же добрий ранок! – хитро всміхаючись відповіла Йосипівна.
– Коли вже тобі оце набридне і скінчиться? Га?
– Здоровенькі були, — відповів двірник.
– А тобі що? Прибираєш собі, то роби своє діло.
– Ви теж, той во, не хворійте. Без тебе обійдемося.
– А чого це ми з самого ранку такі злі? Диви-но, яка погода чудова, — відповіла Ніні, а потім звернулася до Оксани, — а ви б тихіше зробили, а то голова розколюється.
– Працюй давай. Слух у мене поганий.
До їхньої розмови із сусіднього вікна приєднався В’ячеслав Іванович, вчитель фізики.
– Ранок добрий! Що там? Вже воюєш? – мовив насмішкувато чоловік.
– Та скільки спати можете. Так все й життя проспите, — гаркнула Йосипівна.
– Все ясно з вами. Піду краще кави вип’ю, — сказав сам до себе Іванович.
Оксана Йосипівна все далі сиділа собі на лавочці, покурювала, спостерігала за хмарами, що пливли по небі. Думала собі: “Так чудово жити. А, на жаль, скоро кінець, піду на той світ до своїх близьких, зустрінемося з Іваном та Настею”.
Поховала чоловіка та доньку досить давненько вже. Наразі їй 83 роки. Проте старалася тішитися кожній хвилині свого життя. І дякувала Всевишньому за кожен день. Звісно, жінці було важко звикнути до самотності. Щодень, ніби нове випробування, але з часом змирилася. Що не робиться, то все на краще.
Ніхто із сусідів не звертав увагу на її паскудний характер, звикли просто.
Поснідавши, Оксана кожного дня відправлялася на прогулянку. Така традиція. Але з кожною такою прогулянкою ставало все складніше. Ноги ніби ставали важчими. Та вона вперто виходила на двір та гуляла. Прогулявшись парком, Йосипівна приходила до своєї лавочки та вмощувалася. Але того дня місце було зайнято. На лавочці сиділа дівчина, погойдуючи коляску, а біля неї стояв величезний пакет.
– Ранок добрий, шановна. Хочу Вас повідомити, що Ви зайняли чуже місце, — промовила Оксана Йосипівна.
– Я не знала, пробачте. Ми тоді підемо, — відповіла дівчина.
– Стояти! – вона уважно розглянула дівчину та побачила великий синець під оком. – Слухаю, розказуй. Що трапилося? Чоловік б’є? Ім’я твоє?
– Галя, — ледь стримуючи сльози, мовила.
– Збирай речі, ходімо до квартири. Чого будемо тут сидіти?
Жінка повезла коляску, а слідом за нею пішла дівчина з речами.
Йосипівна нагодувала молодицю, а тим часом дитя заснуло. Галя розповіла про те, що втікала від чоловіка. Усе тому, що він зловживає алкоголем, постійно б’є її, не хоче, щоб син ріс у такій сім’ї. Ще довго вони сиділи ось так та розмовляли.
Жінка була дуже вдячна світові за цю зустріч. І тихенько промовляла: “Дякую, Господи”.
Рано у понеділок Ніна Петрівна проснулася від дзвінка будильника. Встала, виглянуло у вікно, а Йосипівни не було. Та й шуму від радіо теж не було. Вийшла ще на балкон, там побачила Івановича та двірника.
– Бачили Йосипівну?
– Не бачив, чи бодай щось не сталося, — боязко мовив Іванович.
Тут відчиняється різко вікно, виглядає Оксана Йосипівна тихенько та грізно мовить:
– Ану, тихо будьте. У мене взагалі-то немовля спить!
Сказати, що всі були шоковані, це нічого не сказати. Всі затихли, а Йосипівна зачинила тихенько вікно, поглянула на дитинку, поправила ковдрочку і пішла на кухню робити сніданок, думаючи про майбутнє, будувала подальші плани. Адже все тільки попереду! По її щоках покотилися сльози-щастя.
– Кину курити, точно — різко подумала жінка.
