Дивлюся на свого сина й розумію, що щось я пропустив у його вихованні

Я батько п’ятнадцятирічного сина. Дивлячись на те, як він проводить свій день та що його цікавить, я починаю непокоїтися за майбутнє нашої родини. Прийшовши зі школи, він одразу сідає до комп’ютера та починає гратися у свої ігри. А у вихідний день так взагалі не відходить від нього. Часто, прокинувшись посеред ночі, щоб попити води, я бачу, що світло у його кімнаті й досі ввімкнене.

Я згадую себе у його віці й не розумію, що сталося з нашою молоддю. В п’ятнадцять років я вже щовечора проводжав дівчат додому, перший поцілунок, перша гулянка з хлопцями. Батьки не могли мене втримати вдома. В той час я вже був повністю самостійним. А мій син навіть не може приготувати собі їсти. Якби не моя мама, що мешкає з нами, він би напевно помер з голоду, адже я та дружина постійно на роботі.

Слова “спорт” для нього взагалі не існує. Тому й не дивно, що він має зайву вагу. З кожним днем я відчуваю все більше, що одного дня просто вижбурну той його комп’ютер на смітник. У мого друга син ходить займатися боксом, їздить на змагання, допомагає батькам по дому. А мені соромно розповідати про свого Сашка, коли хтось питає, чим він займається та чого досяг. Звісно ж це не правильно, й мені за це соромно, але як то кажуть «маємо, що маємо». Все більше починаю звинувачувати себе за те, що щось пропустив у його вихованні.